26 серпня сповнилося 100 років від дня народження Матері Терези

З того, що за її стараннями і силами починалося як орден з 12 сестер, створена і діє Конгрегація місіонерів милосердя, що налічує, за деякими даними, понад 4000 посвячених сестер і братів, кілька мільйонів добровільних працівників (на громадських засадах) і близько 400 благодійних установ у 111 країнах світу, 700 будинків милосердя в 120 країнах. Та милосердя забагато не буває. У світі ще стільки страждань і обездолених людей! Тож прислухаймося до поради Матері Терези — «ідіть і служіть людям».
Але як же треба відчувати чужий біль, щоб він став ніби твоїм, коли перед ним відступають особисті плани і мрії. І за що б не взявся, опускаються руки, бо всі думки про ту людину, яка страждає.
Саме так сприймала чужий біль і Агнес Гонджа Бояджіу — майбутня Мати Тереза. Одного разу вона, як і інші, побоялася підійти до вкритої коростою жінки, яку син залишив напризволяще на вулиці. Але, прийшовши додому, не знаходила собі місця і бігцем кинулася до нещасної, промила рани, влаштувала до лікарні. І з того часу вже не дозволяла страху брати гору над співчуттям. Приходила на допомогу хворим на СНІД, туберкульоз, малярію, наражаючись на небезпеку.

Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Ліна Костенко.

Позаду перший курс навчання на філоло­гічному факультеті у найкращому в нашому місті Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова. Сесія «закрита», за нею — країнознавча практика.
Розпочалася вона для студентів-філфаківців у старовинному затишному будинку на вулиці Бєлінського, 5, у романтичній приморській частині Одеси. Тут розміщується Одеська організація Національної спілки письменників України. Музою зустрічі стала любов до мистецтва слова, до книги, до рідного краю, до його облич і його історії. Керівники країно­знавчої практики — доценти кафедри української літератури Оксана Григорівна Шупта-В’язовська та Любов Миколаївна Ісаєнко.
Спілкуємося з майстрами слова Володимиром Гараніним, Олегом Дряміним, Валентином Морозом, Ганною Костенко, Миколою Палієнком, Василем Півнем та молодим поетом-початківцем Володимиром Назарком. Варто зазначити, що атмосфера була легкою і невимушеною, у рамках зустрічі відбулася виставка книжок письменників і, що також важливо, обговорювалися питання не тільки суто з теорії та історії літератури чи питання філологічні, а й краєзнавчі, естетичні, морально-етичні. Як результат такої відвертості та багатоаспектності виник полілог між письменниками та критиками нинішніми і студентами — письменниками та критиками майбутніми. Кожен з присутніх починав вести мову по-своєму, з власної авторської позиції, і тому кожне слово ставало його власним, а не чиїмось…
Вступне  слово виголосила Любов Ісаєнко. Вона познайомила студентів з присутніми письменниками, а також окреслила основні питання, що пропонувалися до обговорення. Зокрема й питання про бажане перейменування вулиці Бєлінського на вулицю професора Василя Васильовича Фащенка. У зв’язку з цим згадала про значний творчий доробок вченого, єдиного (на сьогодні) одеського літературознавця — лауреата Шевченківської премії та міжнародної премії «Людина року».

У валізі будь-якого туриста завжди знайдеться місце для невеличкого сувеніру. А щоби така пам’ятна річ потрапила туди, вона має бути оригінальною, відтворювати якусь характерну особливість міста чи краю і, безперечно, недорогою.
У багатьох країнах світу виробництво та продаж сувенірів є невід’ємною частиною не лише туристичного бізнесу, а й державної (муніципальної) підтримки та зацікавленості, бо є ще й складовою поповнення бюджету. Кожне місто має що показати людині, котра приїхала подивитись-відпочити, себто витратити гроші, відтак привезти додому щось таке, що нагадувало б їй про гарну подорож, приємно та цікаво проведений час.
Одеса у цьому сенсі не виняток, навпаки, вона знана у всьому світі й тому приваблива для туристів. Наше місто має і свій неповторний колорит, і свої характерні символи, не лише архітектурні. А вже за кількістю туристів, котрі щороку приїздять сюди, небагато українських міст можуть зрівнятися з ним. Не кажучи вже про гурми відпочивальників, котрі приїздять до нас, щоби покупатися в морі, позасмагати. Спікшись на щедрому сонці, вони вештаються містом, прагнучи побачити його визначні пам’ятки, не обминаючи й сувенірних яток, а їх таки немало у центральній — історичній — частині міста. Щось вони купують, але здебільшого відходять, так і не розкривши гаманця. Прикро... За місто прикро. І за державу — теж, але про це — трохи далі.

Як не змінює Сонце свій денний похід у Всесвіті, як не спалюються у мільйоноліттях планети — старі й нові, як не стає наша Земля іншокольоровою, а таки ж лишається голубою у люблячому оці Всевишнього, — так незнищенною зостається у душі людства пам’ять про Свободу і її носіїв — Геніїв, Пророків...
Отож чи треба нам дивуватись, що ім’я всепланетного носія Свободи — українського Генія Тараса Шевченка — так любе будь-якій нації на Землі? Кращі уми тих націй несуть його золоте волелюбне слово поміж люди. І запалюється зоря Свободи! З болем, кров’ю, стражданнями, втратами, але й неодмінно усе ж із вічно жаданою перемогою волі, перемогою світла над пітьмою. Лукава пітьма прагне примазатися, вивищити себе за рахунок цього могутнього генія-пророка. Та ось сяйво правди висвітлює ці ниці істоти. І тоді вони повстають проти Тараса, намагаються знищити тих, хто несе це ім’я як смолоскип Правди і Свободи. Носії усе ж ідуть, нерідко й гинуть від розстрілів, у концтаборах, репресовані тілом і душею. Це було. Це поки що є. І ще довго буде... Не обманюймо себе — буде, коли не чинити спротив...

7  липня  Православна  церква  святкує  Різдво  Предтечі  і  Хрестителя  Іоанна

Після Діви Марії найшанованіший святий — пророк Іоанн, що був сином священика Захарії (з роду Аарона) і праведної Єлизавети (з роду царя Давида). Жили вони поблизу Хеврона (в Нагірній країні), на південь від Єрусалима. По материнській лінії Іоанн доводився родичем Ісусу Христу, народившись усього на шість місяців раніше за нього.
Як розповідає євангеліст Лука, архангел Гавриїл явився Захарії в храмі і сповістив йому про те, що скоро у нього народиться син. І справді, у благочестивого подружжя, яке до старості було позбавлене можливості мати дітей, народився син, випрошений ним у молитвах.

Нащадки французьких королів досі пам’ятають, що в їхніх жилах тече кров володарів Київської Русі

Нещодавно перша столиця французьких королів — Санліс — вшанувала пам’ять своєї королеви, київської княжни Анни Ярославни. Про цю подію, про дружбу з Києвом, про те, що французи знають про Україну, розмовляємо з віце-президентом Комітету побратимства Санліс —  Печерськ, українкою за походженням, Анною КАНТЕР.
— Анно, Санліс — це колиска Капетінгів, чи відзначає місто всіх своїх королів?
— Санліс — справді колиска багатьох французьких королів, але ми не часто їх вшановуємо. Відзначаємо лише окремі великі дати, як-от 1000-ліття Гуго Капета, власника Санлісу, що був обраний королем Франції у 987 році, чи Генріха (Анрі) І. До минулого року і пам’ять про Анну Київську ми вшановували лише месою в абатстві Святого Венсана, яке вона збудувала.
— Як саме виник задум свята Анни Ярославни в Санлісі?
— Ми шукали щось цікаве, аби відзначити п’яту річницю побратимства з Печерським районом Києва. Щось яскраве, щоб запросити людей з Парижа (до якого лише 40 кілометрів), українську діаспору Франції та наших друзів з Печерська. Свідчення, що збереглися про королеву Анну, кажуть про неї як про жінку мудру, щиро віруючу, гарну. Ви, мабуть, здивуєтеся, але Анна започаткувала в династії французьких королів нове ім’я — Філіпп, яким назвала свого сина-первістка. До неї цього імені французи не знали. Тому цей символічний образ видався нам переконливим як для святкування ювілею нашого побратимства, так і в ширшому сенсі — для відзначення багатовікових українсько-французьких взаємин. І, як сказав мер міста Жан-Крістоф Кантер на урочистій церемонії, Санліс сьогодні — це єдине місце у Франції, де українці з цілого світу можуть почуватися як удома.

Допитливі юнаки і дівчата прагнуть віднайти себе у слові, долучитися до розбудови української наукової думки, переконливо заявити про свою причетність до еліти нації.
У конкурсі-захисті за відділенням філології та мистецтвознавства Малої академії наук Одещини взяло участь 56 школярів-переможців районних турів-захистів науково-дослідницьких робіт з української літератури, 47 учнів, які виконували наукову роботу з української мови, та 21 учень секції «літературна творчість». Після заочного туру до участі в конкурсі були допущені кращі роботи молодих науковців МАН Одеської області.
 Порівняно з попередніми роками зросла якість учнівських досліджень: починаючи від вибору теми наукової роботи та завершуючи оформленням самої роботи (стиль, грамотність, посилання, бібліографічний апарат тощо).
Раділи разом з членами журі, вчителями Одещини спілкуванню з юними парнасцями, які хочуть підкорити вершини літературознавчого, мовознавчого та мистецтвознавчого Олім­пу. Багато вчителів, керівників ра­йонних МАН, методистів ра­­­­й­­відділів освіти, які були присутні на засіданнях та вболівали за своїх учнів, активно брали участь в обговоренні, підведенні підсумків.
 Третій етап конкурсу-захисту членів Малої академії наук України за відділенням філології та мистецтвознавства відбувся у Києві. Програма роботи, як і в Одесі, передбачала конкурс науково-дослідницьких студій, виконання контрольних завдань з базових дисциплін — українська мова та література, захист науково-дослідницьких робіт.

«Гіацинтове сонце» — книжка поезій Ліни Костенко, які стали піснями Ольги Богомолець. Вийшла вона цього року у видавництві «Либідь» і містить 35 поезій, упорядкованих Ольгою Богомолець та проілюстрованих народним художником України Іваном Марчуком. Донька Ліни Костенко Оксана Пахльовська створила нарис про співачку як про барда, про бардівську пісню і її філософію. Наприкінці вміщено ноти і два диски солоспівів Ольги Богомолець «Гіацинтове сонце» та «По-Лицю-Дощ».
Перед цим вийшов роман «Берестечко» — за новим проектом та з новою історичною розвідкою Івана Дзюби про творчість поетеси і спеціально створеним нарисом Володимира Панченка «Богдан Хмельницький. Катарсис», з графічним оформленням художника Сергія Якутовича і диском радіопередач роману у виконанні Петра Бойка.
Обидві книжки є подарунком Ліні Костенко від видавництва «Либідь» до її 80-річного ювілею. Та, щонайперше, ці видання є подарунком нам, читачам і шанувальникам поезії. Тому велика подяка видавництву «Либідь», його головному редакторові Світлані Головко за те, що високий рівень видання обох книжок Ліни Костенко відповідає інтелекту геніальної поетеси, національному та громадянському духові її творчості. Адже поетеса рідко дає згоду на видрук своїх творів.

ПЕРШОЮ піснею Ольги Богомолець була пісня «Осінній день». Через 25 років скаже, що їй вдалося підслухати і відтворити ту музику, котру заклала Ліна Костенко в цьому творі. Це було 1983-го. Тоді не просто народилася перша музика, а пробудилася до творчості Душа. Чим визначається ставлення Ольги Богомолець до Ліни Костенко та її творчості? Що в них спільного?

Працівники Овідіопольської районної дитячої бібліотеки, якій виповнюється 60 років, завжди дбають про ефективне та комфортне обслуговування читачів, створення атмосфери доброзичливості. Адже є діти, які приходять сюди не тільки за книжками, а й за порадою та добрим словом. І, мабуть, невипадково нерідко бібліотеку називають аптекою душі.
Ось і недавно у нас відбувся захід психолого-педагогічного спрямування «Дитина хоче і має бути щасливою», в якому взяли участь батьки, психологи, педагоги, представники громадських організацій та районної влади. Основою розмови стала презентація та обговорення книжок письменниці, голови Іллічівського міського об’єднання «Просвіта» Валентини Сидорук «Співанки для внука», «Стежками дитинства», «Поговори зі мною, мамо…».
Голова Овідіопольського районного об’єднання «Просвіта» С. Агеєнко зазначив: «Стан, який панує у родинах, безпосередньо впливає на стан економіки країни, загалом на здоров’я суспільства. Нам треба переосмислювати роль дружини, чоловіка та дітей в родині». Начальник служби у справах дітей райдержадміністрації М. Андреєва наголосила на важливості таких заходів, де батьки, педагоги, психологи, працівники соціальних служб можуть розглянути й обговорити складні ситуації в сім’ях, поділитися досвідом їх вирішення.

Із  слова  починається  людина,
із  мови  починається  народ
А де ж те слово, що його Тарас
Коло людей поставив на сторожі?
Ліна Костенко.

ЦЕ БОЛЮЧЕ запитання наша славна поетеса поставила в одному з програмних творів 1960-х, коли нищилося все національне, коли самостійна Україна ще була у думках і мріях.
Нині майже два десятиліття живемо в незалежній державі, а проблема державної мови така ж болюча й актуальна. Чи не тому, що мова — основа державотворення? А ми в переважній більшості не готові до нього, чомусь віддаємо ініціативу так званій п’ятій колоні. Адже національна безпека будь-якої держави, не лише України, визначається, насамперед, духовністю нації, її здатністю чітко відрізняти своє від чужого. Цінувати своє, захищати його у великому й малому. Чи вміємо ми це робити? Чи навчені бути господарями у власному домі? Чи всі розуміємо, що Українська держава — це наш дім? А мова акумулювала все краще, що здобув народ за тисячоліття. Мова — це генетичний код нації. Так сказав великий українець, вчений-мовознавець Іван Огієнко, відомий ще як митрополит Іларіон. Він добре розумів: коли хочуть знищити державу, насамперед знищують її мову, бо «німого попхаєш, куди забажаєш».
У далекому 1935-му на еміграції, підбиваючи підсумки своєї 30-річної наукової, педагогічної, громадської і політичної діяльності, Іван Огієнко заснував ще один напрям у філології — науку про рідномовні обов’язки громадянина. Отож понад шість десятиліть тому була видана його ґрунтовна праця, яка має назву «Наука про рідномовні обов’язки.

Урочисто, хлібом-сіллю зустрічала Житомирщина учасників Міжнародного літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій», приуроченого пам’яті великого сина українського народу — геніального поета, художника, мислителя Тараса Григоровича Шевченка, 149-й річниці перепоховання Кобзаря на Чернечій горі над Дніпром.
У цьому чудовому за природою краї — на Житомирщині — Шевченко побував у жовтні 1846-го, коли за розпоря­дженням київського генерал-губернатора Бібікова виїздив на Волинь і Поділля у справах Археологічної комісії, до якої був зарахований після закінчення Академії художеств та присвоєння йому звання академіка. Україна прийняла в обійми свого сина. Він відвідав Київ, Летичів, Хмільник, Бердичів, Кодню...
У Кодні 20 травня і відбулося відкриття шевченківського свята. У ньому взяли участь лауреати Шевченківської та інших престижних премій: голова Національної спілки письменників України, народний депутат Володимир Яворівський, Василь Шкляр, Петро Засенко, Микола Рябий, Олесь Лупій, інші знані українські поети і прозаїки, художники, народні артисти, а ще — посланці Болгарії, Македонії, української діаспори, представники місцевої влади. Учасникам знакового державного дійства зачитали привітання Президента України Віктора Януковича. До підніжжя величного пам’ятника Кобзареві лягли квіти.

Лише один раз на рік, у цю травневу пору, приходить до нас прекрасне книжкове свято — Всеукраїнська виставка-форум «Українська книга на Одещині». І тоді завше сповнена тиші велика читальна зала Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького ущерть виповнюється гомоном людських голосів, а запах книжок та квітучих акацієвих суцвіть утворюють неповторний, ні з чим незрівнянний аромат. Й не знати, котрий з цих двох запахів більше любий багатьом і багатьом одеситам...

23  травня  православні  і  католики  святкують  День  святої  Трійці

Апостоли, на яких було покладено свідчення про Христа і заснування Церкви, у перші дні, коли Вчитель пішов із земного життя, бувало, поринали у відчай і розгубленість. Та в найкритичніші моменти, розп’ятий і воскреслий, Він приходив до них, повчав, давав настанови. Так було не раз протягом сорока днів після воскресіння, а на сороковий день сталася подія, яку з трепетом спостерігало багато людей.
На їхніх очах Христос, як це й пророкувалося, вознісся на хмарі в небеса, завершивши своє фізичне перебування на землі. Та перед тим пообіцяв розгубленим учням зіслання на них Святого Духа — утішителя, що й сталося за десять днів по тому, на п’ятдесятий день по воскресінні. У цей день учні побачили третю іпостась Бога. Тож і святкує християнський світ П’ятидесятницю і Трійцю — Отця, Сина і Святого Духа.
Це сталося на Синайській горі в Єрусалимі, де перебували всі учні Ісуса, а свідками було багато людей, що прийшли сюди з різних країв на свято іудейської П’ятидесятниці. Вони почули незвичний гучний шум з неба і побачили, як на апостолів зійшли вогні полум’я, й апостоли заговорили до людей мовами, які розуміли всі. Тоді охрестилося три тисячі людей, і цей день вважається початком існування християнської церкви.
Дух Святий, який побачили у вигляді язиків полум’я, тоді зійшов не лише для надихання апостолів на подвиги, які вони здійснювали вже без свого Вчителя, а й для того, щоб передавати цей дар віруючим, а ті — своїм наступникам, аби Святий Дух перебував у Церкві вічно.

Цього року свято Матері збіглося з днем, коли ми згадуємо всіх, кого забрала Друга світова війна, та з вдячністю пошановуємо ще живих її ветеранів.
А буквально за тиждень надбігло ще одне свято — Міжнародний день родини. Родини, що тісно пов’язана з родом — це, як бачимо, однокореневі слова. Родина — від поняття роду, а рід кожного з нас тягнеться у немислимі глибини часу, історії нашої Батьківщини — України. Шкода лишень, що більшість з нас не знає своїх пращурів далі дідуся чи прадідуся — раніше про це небезпечно було згадувати уголос: а ну як з’ясується, що то був мазепинець, петлюрівець, чи, боронь, Боже, оунівець?.. До того ж, ще в часах сумнозвісних царів «первого» та «второї» заборонене було саме слово — козак. А ми ж то всі — українці — козацького роду. Покоління за поколінням виростали в страхові та незнанні, без своєї власної родової пам’яті. А коли нема ким пишатися в своєму роду — чи ж можна бути активним будівничим української України? Тож і мало нині таких, а треба б — у сотні тисяч більше. Нація твориться з пам’яті — національної, історичної, родової, сімейної...
Сьогодні українців знову пробують навернути у совєтську віру. Ця тенденція особливо виразно проявилася у дні 65-річчя Перемоги над фашизмом. Та не слід забувати про те, що саме Україна понесла найбільші втрати у тій війні. Коли ж додати до цього сталінські репресії, Голодомор, депортації та переселення!.. Який ще народ, і не лише в Європі, стільки витерпів жаху та горя?.. Думайте, читайте, як радив великий наш Пророк. Тому, властиво, й звемо його Пророком, що всі ті — скажемо так — проблеми, які Шевченко порушував у своїй творчості, — вони ж нікуди не зникли, ми живемо з ними вже навіть в омріяній ним Українській державі, ми відчуваємо їх, стрічаємось з ними буквально на кожному кроці. Це, передусім, проблеми існування української мови, українського культурного простору, української, назагал, духовності.
Тим-то й цікавою та корисною видається традиція, започаткована правлінням одеської організації Національної спілки художників України. Зініціював її заступник голови правління заслужений художник України Сергій Савченко: мистецькі виставки, що влаштовуються з нагоди всеукраїнських, національних свят проводити як конференції. Перша така виставка-конференція відбулася у шевченківські дні на початку березня. А друга — минулої п’ятниці у тій самій виставковій залі по вул. Торговій, 2. Цього разу вона була присвячена одразу двом святам: День Матері та Міжнародний день родини — це свято організатори розширили до означення ще й роду.
Одеські художники  давно визначилися у цих питаннях. Одні, зорганізувавшись, влаштовують виставку до 8 березня. Інші, і таких щоразу більшає, скликають гостей на виставку, присвячену святкуванню Дня Матері, який давно має стати головним жіночим святом.
«Шкода, що про це свято знають не так вже й багато жінок, — сказала Надія Яшан, очільниця міської організації Народного руху України. — Адже для жінки мав би значити цей день набагато більше, ніж 8 березня. Бути жінкою — це одне, а бути матір’ю — це зовсім інше. Ми інколи навіть не замислюємося над походженням того, що святкуємо. Суть свята 8 березня полягала в тому, щоб акцентувати увагу на особливому місці жінки в боротьбі за «щасливе комуністичне завтра», виділивши для неї аж цілий день. Совєтська влада забезпечила цю рівність тим, що дала жінці в руки лопату, відбійний молоток, посадила на трактори, — зробила з неї тяглову робочу силу. Невже сьогодні це треба відзначати на державному рівні? Для українських жінок День Матері повинен були головним жіночим святом». До слова сказати, пані Надія була учасницею першої виставки-конференції на початку березня.
Й от знову до художників прийшли гуманітарії, поціновувачі образотворчого мистецтва, представники красного письменства. Все, як завжди під час відкриття будь-якої виставки, лише виступи глибші, цікавіші — властиво, тим, що заглиблені не так у специфіку образотворчості, як у тему, що стала приводом, у пов’язану з нею проблематику.
— Філософія цієї виставки багато ширша від побаченого нами, — сказав у своєму слові В’ячеслав Кушнір, доцент Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, декан історічного факультету.
Факультет славиться своїми науковими дослідженнями української історії, а в її контексті — історії Причорномор’я, Одеси. У тих дослідженнях, до слова сказати, розкриваються українські корені краю і міста, раніше замовчувані імперською та радянською історичною наукою.

Зовсім не буденно відзначила Міжнародний день книги та авторського права Одеська центральна міська бібліотека ім. І. І. Франка. До цієї дати тут приурочили  літературний вернісаж «День книги і троянди».
Спільними зусиллями хранителі книг розробили оригінальну програму, головною родзинкою якої став виступ трупи Універсального франківського театру абсурду (або просто «ТУФТА»). Когорта самодіяльних акторів влаштувала справжній бал-маскарад за участю літературних та казкових персонажів. Автор цих перевтілень — Світлана Десенко, фізик за освітою та бібліотекар за покликанням. Як з’ясувалося, театр утворився ще в 1996 році. Це був своєрідний подарунок рідній бібліотеці до її 105-літнього ювілею. Світлана Анатоліївна, згадуючи події чотирнадцятирічної давності, з гордістю за-значила, що з того часу її дітище «підросло» і набуло неабияких професійних навичок. Підтвердження цього — вокальні здібності бібліотекарів, які розспівалися саме у своєму аматорському театрі.
Раніше тематика сценічних номерів «ТУФТИ» чітко вкладалася у спектр численних бібліотечних проблем, проте сьогоднішній репертуар значно урізноманітнився. З’явилося багато циклів та підциклів: «Дитячі казки для дорослих», «Жіночі історії у світі тварин», «Шекспіріада», «Ох, ці Анни!», «Літературний маскарад» та багато інших.
«ТУФТА» — явище досить незвичне. Адже авторами, режисерами, акторами, гримерами та костюмерами ви-ступають самі бібліотекарі. Тим паче, ідея такого театру досить оригінальна і виправдана сьогоденням: висміяна проблема вже не здаватиметься «глобальною катастрофою» і простіше вирішуватиметься.

20 — 22 травня за підтримки Міністерства культури і туризму, Державного комітету телебачення і радіомовлення та обласної державної ад-міністрації Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького спільно з Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів проводить загальнодержавну культурно-просвітницьку акцію — ХІ Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Метою заходу є збереження та примноження духовного й культурного надбання українського народу; створення сприятливих умов для друку та популяризації нових книжкових видань різними мовами, що вийшли впродовж року на теренах України, поповнення бібліотек південного регіону новою літературою.
Серед видавництв, які постійно беруть участь у виставці, — «Наукова думка» НАН України, «Академвидав», «Мистецтво», «Картографія», «Мапа», «Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», «Університетське видавництво «Пульсари», «Алерта» (Київ), «Університетська книга» (Суми), «Підручники і посібники» (Тернопіль), «Книги — ХХІ» (Чернівці), «Астропринт» (Одеса) та інші. Вперше у виставці-форумі братимуть участь видавництва «Соло» (Харків) та «Смолоскип» (Київ). Вони представлятимуть наукову, довідково-енциклопедичну, навчальну, дитячу, художню книгу, видання, присвячені історії та культурі України, українському фольклору, питанням економіки, педагогіки, літературознавства, мистецтва, філософії та релігії, книжки патріотично-громадянської тематики, картографічні видання, мультимедійні навчально-ігрові програми для дітей, поштові листівки тощо.

Верхів’я гір, верхів’я слави,
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спинив московських полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві,
Ми прагнем волі!».

Цього вірша поет Олесь Бабій написав на честь перемоги січового стрілецьтва у битві на горі Маківці...
Коли дивишся на старі фотокартки сторічної давнини — вдивляєшся у ще зовсім юні та безтурботні обличчя, то найперше дивує горда, незалежна постава тодішніх людей, обличчя їхні наче освітлені добротою та щирістю, а в очах світиться не лише розум, а й рішучість. Єдине сонце горить на їхніх чолах: свобода.
Ще не відомі їм ні жахіття голодної смерті їхніх батьків ані братиків чи сестричок, ні страх перед кривавою сталінщиною, ні пекло радянських концтаборів... Усе це буде пізніше, невдовзі, дуже скоро...

Сьогодні православні і католики святкують Вознесіння Господнє

Були дні, коли Ісус Христос був не просто ближче, він був з людьми, серед людей. Але ті дні пройшли, і назва свята відображає суть події — Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа на небо, завершення його земного служіння. Що ж означає Вознесіння? Розставання з людьми, які залишилися на землі? З кожним роком, з кожною хвилиною чи віддаляємося ми від тієї єдиної точки історії, коли слово стало плоттю, коли вічність торкнулася часу? Чи віддалився Бог від нас?
Остання сторінка Євангелія зовсім не така сумна. Вона наповнена не плачем розлуки і не прощальними словами. Скоріше, Христос заперечує свою відсутність, попереджає, щоб його не вважали таким: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку».
Що залишив Христос «після себе»? Що апостоли прийняли від нього, що засвоїли? Чи тільки знання, які сьогодні набуваються на уроках Закону Божого? Або щось незрівнянно більше, ніж богословські схеми і моральні прописи?
Та навіть і це питання не є найважливішим. Важливіше інше: що Христос отримав від Бога і дав своїм учням. Лише знання? Або силу, і славу, і владу, і саму божественність? Син отримав від Бога-Отця вічність, тобто таке буття, яке не знищується тлінням і смертю. Це те, що називається «передвічним народженням». Тим і відрізняється народження від акту творіння, що народжуваному передається вся природа того, хто народжує, тоді як творіння лише в якомусь сенсі подібне до свого творця...

Минув  рік,  як  не  стало  Максима  Чайки...

— Ваша участь у молодіжній акції пам’яті українського патріота, певен, зовсім не випадкова, адже ви граєте музику високого духу — а саме так називають вашу творчість як музичні критики, так і ті, хто добре ознайомлений з нею, любить і часто слухає. І все ж таки: що привело вас сьогодні в Одесу — які думки, які почуття? Мабуть, і музика виконуватиметься певною мірою специфічна?
— Передусім, повага до людей, котрі народили цього хлопця, до його пам’яті, до його друзів та однодумців. А назагал — повага до людей, котрі хочуть жити у нормальній країні, хочуть, щоби Україна стала, нарешті, українською, вірять у це і за це борються. А щодо музики... вона не буде повністю трагічна. Це вечір пам’яті, але водночас це і заклик, щоби ніколи такого не відбувалося, щоби молодь вчилася любити свою країну і все те, що зветься — українське. З нами сьогодні грають донеччани, вони розмовляють російською, але вони — українські патріоти, і вони кажуть: у Донецьку живуть нормальні люди, такі ж українці, як і всюди. Будемо грати різну музику.

Історія лютеранської церкви Святого Павла бере свій початок у вже далекому XIX сторіччі — 1815 році, коли спільнота німецьких переселенців попросила в одеської влади виділити місце для зведення храму. Влада надала ділянку землі на розі Ямської (нині — Новосельського) і Дворянської, де невдовзі була побудована перша одеська кірха.

Автором проекту став німець Франц Карлович Боффо, котрий прибув до нашого міста у 1822 році. Урочисте закладання фундаменту відбулося 28 квітня 1824-го, і вже через три роки на цьому місці височів храм у класичному стилі. Згодом, у 1893-му, церковна рада прийняла рішення про кардинальну реконструкцію старої будівлі, оскільки «здание серьезно обветшало, требовало ремонта и уже не вмещало всех прихожан увеличившегося прихода». Німці провели конкурс проектів, у якому переміг архітектор Шойрембрант. Йому і доручили спорудження нової кірхи. Будівництво, розпочате у 1895-му, закінчилося у 1897-му. Завдяки вдалому розташуванню кірхи на високому плато, величному зовнішньому вигляду і неперевершеному внутрішньому оздобленню лютеранська церква з перших днів здобула славу однієї з найгарніших будівель Одеси.

Нарешті завершилися реставраційні роботи церкви Святого Павла (кірхи). Причому відновлено не тільки її споруду, відновлено її статус — головного кафедрального собору Німецької євангелічно-лютеранської церкви України.
Попри збережений давній, історичний, вигляд, конструкція кірхи міцна по-сучасному. Її фундамент укріплено так, щоб будівля змогла витримати семибальний землетрус. А в стіни собору вмонтовано залізобетонні вставки. До речі, зберегти їх у первозданному вигляді було вкрай важко. Кам’яну кладку частково замінили, оскільки черепашник, з якого зведена кірха, місцями осипався. Старі камінці вичистили настільки, що їх практично неможливо відрізнити від нових. Окрім цього, стіни церкви покрили спеціальною сумішшю, яка захищає від вологи та перепадів температур. Нові технології були застосовані й під час благоустрою кірхи: освітлення будівлі здійснюється системою «Розумний дім».

5  квітня  виповнилося  300  років  з  дня  прийняття  Конституції  Пилипа  Орлика

Царська влада вилучила ім’я Пилипа Орлика з історії України як запроданця. В радянські часи також переважали негативні оцінки цієї особистості. І лише за незалежної України правда була відновлена. Сьогодні ми знаємо, що Пилип Орлик був справжнім патріотом України, і якби вдалося реалізувати його конституцію, Україна була б уже впродовж 300 років демократичною державою.
Нижче вміщуємо статтю на цю тему нашого автора — кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії та культурології Одеського державного економічного університету Євгена Акимовича, опубліковану в «Нарисах української культури» (публікується зі скороченнями).
У ніч проти 22 вересня 1709 року в селі Варниці біля містечка Бендери на Дністрі помирає гетьман Іван Мазепа. Виникає потреба обрати гетьмана України на противагу Іванові Скоропадському, якого на цій посаді затвердив московський цар Петро І.
5 квітня 1710 року під Бендерами відбулися вибори гетьмана України. На цю посаду був обраний генеральний писар Івана Мазепи Пилип Орлик.
В день виборів проголошена була і державна конституція, яка стала відомою під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська», Головним постулатом її була повна незалежність України від Польщі і Москви, причому кордони з Польщею визначалися по лінії Случу, як колись за Богдана Хмельницького...
Конституція Пилипа Орлика була написана українською і латинською мовами. Вона була маніфестом державної волі української нації перед усім культурним світом, «вікопомним пам’ятником української державно-політичної думки», як характеризує Бендерську конституцію професор Олександр Оглоблін.

Незабутні враження, справжню естетичну насолоду, заряд патріотичних почуттів отримали всі, хто прийшов того вечора до обласної філармонії на концерт дуету «Бандурні розмови» зі Львова. Заслужені артисти України Олег Созанський і Тарас Лазуркевич нагадали багатьом глядачам про те, що вони є таки українцями у цьому місті, що їх таки багато і що про це не треба забувати. І можна було зрозуміти, слухаючи цих талановитих хлопців, чому совдепія так ненавиділа бандуристів та їхні пісні, так прагнула знищити українську культуру — провісника волі.
...У програмі були виконані пісні на поезії Тараса Шевченка «Бандуристе, орле сизий», «Вітер віє», що стали народними, «Грай, кобзарю» (музика Григорія Китастого), інші українські народні, стрілецькі пісні.
Чи не кожна річ викликала не лише емоційні хвилі захоплення та духовного піднесення, а й певні роздуми. Слухаючи музичний малюнок «Невільничий ринок у Кафі» Гната Хоткевича, перед внутрішнім зором поставала вся наша Україна — країна, покликана Господом безперервно боротися за волю, за свою автентичність, проти безперервних посягань на цю прекрасну землю. Сьогодні українці вже нібито не бредуть на невольничий ринок під посвист канчуків. А все ж — невільники. Чому? Привезена львів’янами музика змушує замислитися над багатьма запитаннями.
Певні почуття викликає і «Дума про козака Голоту» того ж таки Гната Хоткевича, виконана у дещо саркастично-іронічному стилі. (До слова сказати, цей твір чомусь вилучений зі шкільних програм).
Українським патріотам, справді героям України, котрі наближали нашу державність, присвячено пісню «Зірвалася хуртовина» Василя Витвицького, як і стрілецьку пісню «Гей, видно село».

Мистецька  імпровізація  «Енергія  вічного  слова» — так  образно  назвали  відзначення  80-річчя  української  поетеси  Ліни  Костенко  працівники  Одеського  обласного  центру  української  культури.
Цей вечір на честь найвидатнішої українки сучасності, без котрої ХХ століттю чогось би суттєво не вистачало, а ХХІ виглядало б, назагал, духовно біднішим, витворювався у всіх на очах. Тут вирішили шукати свій шлях для створення більш  випуклого портрету цієї знакової для України постаті. Неначе прекрасний гобелен ткали водночас багато талановитих майстрів, кожен додаючи до спільного рисунку щось-таки свого, оригінального, яскравого.
Ось на окремому майданчику майбутні художники, студенти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського
та художнього училища ім. М. Б. Грекова розклали свої мольберти, фарби, олівці. Засобами образотворчого мистецтва юні обдарування взялися відобразити почуття та думки, навіяні творчістю Ліни Костенко. Поки вони шукають отой найперший мазок чи лінію на папері, зі сцени звучать інші жанри мистецтва — музика, декламація, спів... Чудові жіночі голоси вплітаються у звучання бандур — це мисткині з тріо бандуристок «Млада» виконують пісню на слова Ліни Костенко. Їх міняє фортепіано, далі лауреат Міжнародного джазового конкурсу та всеукраїнських фестивалів Олександр Мельничук, лауреат міжнародних конкурсів Олена Таркановська,  актор-аматор Олександр Коробейников... Несподівано зазвучали в музиці роботи заздалегідь відкритої тут виставки художників творчого об’єднання  «Великий Фонтан».

Україна відзначає Тарасові дні — його 196-й день народження. Бог дав українському народові такого генія-пророка (мабуть, за її страждання), рівного якому важко знайти на всій Землі.
Поет-націєтворець. Йому належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, розвитку й формуванні свідомості рідного люду. Вийшовши з народних глибин, він сягнув таких висот, що «став володарем у царстві духа». Безмірно багато важить великий Тарас у житті кожного з нас, у нашому духовному зростанні. Він з малоросів зробив українців. Творчість його, сама особистість, страдницька доля, у якій не зламався, а лиш загартувався, ви­кликали в українському суспільстві глибокі духовні зміни. Україна після Тараса Шевченка — вже зовсім не та Україна, що була до нього.
Співець свого знедоленого краю, Шевченко, як мало хто, бачив у ньому й відчував прекрасне: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». З часів відродження світове мистецтво, мабуть, не знало такого високого образу народної мадонни, світлої краси материнства. І взагалі краси — Вітчизни, любові, українського слова...
З іменем великого Тараса нам ближчими стають найважливіші істини життя. Розуміємо: він стільки вклав у розвиток почуття прекрасного, що без цього людство залишилось би бідним і безликим.
Минає друге століття від дня його народження, а він — як живий посеред нас. Усе нові й нові покоління приходять на зміну одне одному, приходять з його іменем. Більше того, його образ зростає, робить нас мудрішими, вчить жити, не бути ницими, ставати патріотами своєї мови, культури, встати з колін, відчути себе незалежним народом.

В Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулися традиційні Шевченківські читання. Тема цьогорічних — «Тарас Шевченко: на перехресті світових культур».
У вступному слові директор ОННБ ім. М. Горького, заслужений працівник культури України Ольга Ботушанська наголосила на тій почесній і важливій місії, яку здійснюють бібліотечні працівники щодо популяризації Шевченкіани з фонду нашої книгозбірні. У статусі національної бібліотека шукає нові форми роботи і підходи, про що свідчить і цьогорічний захід, на який вперше запрошені представники іноземних консульств. Учасників привітали співробітник Представництва МЗС України в Одесі Валентина Бондарчук, генеральний консул Румунії Черасела Ніколаш та консул Болгарії Іван Стоян, які подарували монографії та переклади творів Шевченка румунською та болгарською мовами.

Ексклюзивне  інтерв’ю  газеті  «Чорноморські  новини»

На початку березня греко-католики Півдня України вітали в Одесі главу Української греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара. Тут, на засіданні так званого малого Синоду УГКЦ, обговорювалися питання з життя Одесько-Кримського екзархату, йшлося також про потреби та розвиток місцевих парафій, спорудження храмів тощо.
6 березня парафіяни церкви Апостола Андрія Первозванного дуже тепло та щиро, злагодженим співом «Многая літа» вітали його Блаженство у себе в храмі. Так що Патріарх з властивим йому почуттям гумору пожартував: «Тут мені так багато співають «Многая літа», що я, певне, буду жити ще стільки ж».
У храмі зібралися не лише одесити, а й вірні з міст Южного, Іллічівська, Березівки, приїхали греко-католики з Херсонщини, Миколаївщини, Кіровоградської області. У щирій, сердечній розмові люди згадували, як на початку існування цієї релігійної громади вірні тулилися у тісному напівпідвалі, наданому братами римо-католицької церкви, і як постав нинішній храм — також тісненький, але це вже своя, рідна церква. П’ять років тому Любомир Гузар урочисто освятив цю каплицю, і про той пам’ятний день також згадували парафіяни, дуже тепло відгукуючись про своїх священиків — настоятеля храму отця Ігоря та отця Володимира, а передусім — про владику Василя Івасюка. Говорили про те, як по довгих роках войовничого атеїзму навернулися до своєї церкви.
Кожен йшов сюди своєю дорогою, кожен хотів знайти храм, у якому служба ведеться рідною українською мовою, у якому почуваєшся, як наче в своїй родині. Проте була заторкнута тема випуску релігійної літератури також і російською мовою, щоби кожен, хто приходить сюди, міг почуватися тут комфортно. Саме таку акцію зініціював владика Донецько-Харківський: зробити доступною на теренах Півдня і Сходу літературу греко-католицької церкви. Храм на вулиці Гімназичній, 22/24 нині знаний в Одесі. Хто вперше потрапив сюди, одразу відчуває на собі ту благодать та якусь особливу ауру, які тут опановують душу. Тут завжди багато молоді, приходять матері з дітьми, йдуть люди з навколишніх вулиць, заходять і ті, хто розмовляє лише російською. Про це говорили парафіяни під час зустрічі, це відзначив і Патріарх. А наостанок сказав: «Будемо старатися, щоби у кожної релігійної громади був свій храм. Нехай і невеликий, але — таки свій. Для цього будемо надавати всіляку допомогу, яка лиш буде у наших можливостях».
Патріарх уважно вислуховував кожного, давав поради, обіцяв підтримку, благословляв. Атмосфера була дуже теплою, довірливою. Відзначаючи це, Любомир Гузар знову не втримався від жарту: «Знаєте, я маю тут велике розчарування. Коли ми торік обговорювали, де у березні провести наступне засідання, хтось тоді сказав, що треба поїхати на Чорноморське узбережжя, там вже буде, мовляв, тепло. І що ми бачимо? Правдива зима!»
Наступного дня глава Церкви взяв участь в урочистій літургії, котру провів керівник Одесько-Кримського екзархату владика Василь Івасюк.
По її закінченні глава Української греко-католицької церкви митрополит Любомир Гузар дав ексклюзивне інтерв’ю газеті «Чорноморські новини».

Перебуваючи цими днями в Одесі, Блаженніший патріарх Української греко-католицької церкви Любомир Гузар зустрівся з міським головою Едуардом Гурвіцем. Обговорювалися, зокрема, питання участі УГКЦ в духовному розвитку Одеси, ролі УГКЦ у соціальному служінні місту, а також виділення земельної ділянки під будівництво кафедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці.
На зустрічі були присутні заступники міського голови Тетяна Федірко та Михайло Кучук, начальник управління внутрішньої політики міськради Андрій Крупник, єпископи УГКЦ. На знак особистої пошани патріарх вручив Едуардові Гурвіцу медаль, виготовлену в пам’ять 30-річного ювілею перебування на посту глави УГКЦ, і подарував книжку «Бесіди з Любомиром Гузаром».

Кінострічка «Владика Андрей» режисера Олеся Янчука пробуджує душу, змушує замислитися про вічне, а головне — очищує осквернену радянською владою постать митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
Складно йти всупереч авторитетам і давно усталеній думці. Непросто писати про народну святиню, щоб, бува, не осквернити її. Відповідально ставити перед собою великі цілі, щоби часом не залишити їх невиправданими. Надскладне завдання відбілювати славу тих знакових історичних постатей, яких свого часу ретельно очорнювала радянська влада. Одним з першопрохідців, який уперто спростовує думку про неможливість українського якісного кіно, вкотре творить картини про знакові постаті в історії України, котрий щоразу піднімає на вищий щабель українську національну ідею та її основних носіїв, є відомий режисер Національної кіностудії імені О. Довженка Олесь Янчук. Автор знакових фільмів в українському кіно («Голод-33», стрічка про УПА — «Залізна сотня», про Романа Шухевича — «Нескорений» та Степана Бандеру — «Осіннє вбивство в Мюнхені») цього разу запропонував публіці переглянути зворушливий, пізнавальний і, головне, патріотичний національний кінопродукт про величну українську постать — митрополита Андрея Шептицького.
За жанром кінострічка «Владика Андрей» (до речі, це перший художній фільм про цю непересічну постать в історії Церкви та держави) — історична драма. В основі картини — життя й подвижництво видатного церковного діяча, митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (1865 — 1944).

9  березня  1814  року  народився  Тарас  Шевченко

Був час: ми приходили до Шевченка на поклик серця. Приходили зі своїми думками-надіями, зі своїми мріями про той час, коли можна буде прийти до нього і не боятися потаємних підглядачів, ані звільнення з роботи чи ще якихось репресій. Приходили з квітами, уголос читали його вірші, часом і співали.
Омріяний мільйонами українців, вистражданий ціною незчисленних жертв, той час настав. Так, тепер ми можемо прийти до Шевченка вже як вільні люди, як громадяни вже своєї незалежної держави. Можемо навіть помітингувати, покричати та помахати прапорами. Майже з тими самими гаслами та вимогами.
Так, це наша держава, от лише влада у ній... не зовсім наша. Не зовсім, сказати б, українська. Вона демократично дозволяє мітингувати і вимагати чого завгодно, бо все одно не збирається виконувати наші вимоги.
Так, ми можемо нині вільно прийти до нього двічі на рік, у березні й травні, тепер вже на поклик своїх партій, громадських організацій, помітингувати, а потім... потім зібратися в тому чи тому «офісі» чи й деінде і гучно святкувати. З патетичними тостами, амбітними вигуками, піснями.
Що святкуємо, братове? День народження Шевченка, попри всю його велич та глибинний, націєтворчий зміст, є ще й днем ганьби — для тих, котрі остаточно втратили національний інстинкт, та й не лише для них. Такі слова багатьом, звісно, не сподобаються, але — це так. Щойно відбулі нами вибори неспростовно це довели.
А далі? Знову у кожної партії свій мітинг, свої вожді, амбіції... Хоча мета ж одна, і ті самі, по суті своїй, гасла. А найголовніше — Вітчизна одна. А як вона зветься і що з нею відбувається — відкрийте Шевченка: наче сьогодні писав!..