На цих чорноземах працював Макар Онисимович Посмітний. Якими досягненнями дивувало очолюване ним господарство увесь світ! Ці багатющі землі й сьогодні, наперекір посухам та зливам, щиро віддячують хліборобам за їхню невтомну працю. Пшениця стабільно видає по 48 — 50 центнерів з гектара. На краю одного з таких полів і зайшла наша  розмова з трьома жителями Розквіту (у народі — Посмітне)  про завтрашню долю української землі.
Сергій Корчаковський має освіту юриста, працює за фахом у фермерському  господарстві «Імпульс». Під час жнив сідає за штурвал комбайна. Енергії та знань йому вистачає для всього. Ось тільки земельного паю, бідкається, на жаль,  не має. Діди та батьки, каже, отримали, а він поки виріс, то й не стало з чого ті паї вділяти. Тато й мама — люди середнього віку, до питання продажу земель сільгосппризначення ставляться негативно. Самі з оренди  паїв живуть, дітям та онукам хотіли б їх колись передати. Щодо найстаршого покоління, то, як каже Сергій, серед них багато таких, хто готовий продати пай. Та, з одного боку, закону такого нема, а з іншого — й грошей Сергій таких не назбирав. А ще, сумнівається молодий чоловік, за умов вільного ринку чи «переб’ють» його кревні заощадження вміст чийогось тугого гаманця? Заморського, наприклад. «Тож невелика біда, — каже Сергій Корчаковський, — якщо й не буде у нас ринку землі. За чинним законодавством молодим селянам можна отримати землю  у спадок від дідів та батьків. По суті, безплатно і на довічне користування. З собою ж її не забереш, а ще нащадкам з чогось жити…»

ВІН лежав на жорсткому ліжку лікарняної палати із заплющеними очима. Але не спав, сторожко прислухаючись до чиїхось кроків у коридорі. Операція, що обіцяла кращий зір, була позаду. Тепер потрібен лише спокій і тиша, аби призвичаїтися до нових відчуттів. Здавалося б, саме цього найбільше й прагнуть у поважному віці. Тільки не він. Знаючи Віктора Володимировича Соколовського добрий десяток років, не можу його уявити таким собі сповільненим у рухах дідусем. Й зараз у вісімдесят п’ять водить авто, хвацько забирається у кабіну трактора, коли треба обробляти своє фермерське поле. Йому ніколи не сидиться на місці.
Ось і сьогодні, ще зі свіжою пов’язкою над лівим оком, приїхав з вулиці Бєлінського до нашої редакції, щоб висловити подяку своїм рятівникам: головному лікареві обласного госпіталю, де мають змогу лікувати очні хвороби інваліди війни, Ігореві Титаренку, лікарям Олені Бережній, Ірині Горденчук та турботливій санітарочці Лідії Джексембинровій. Заодно повідомив про різні незручності у пристосованій під шпиталь будівлі, про особливий контингент тутешніх пацієнтів.
Соколовський є Соколовський: ніщо і ніде не омине байдуже. Але ж і він із того «контингенту». Тому я й вирішила розповісти про воєнні роки цього чоловіка, щоб бодай згадані ним медики знали, кого лікували.

Непростий період, який переживає нині «Чорноморка», виявив багатьох друзів газети, котрі добрим словом намагаються підтримати колектив редакції. Одна з таких  — наша постійна читачка, 78-літня одеситка Лілі Генріхівна Попова. Її лист під заголовком «Пам’ятайте: вас люблять!» було вміщено у номері за 19 червня. Мене зацікавила ця небайдужа жінка, тому, зателефонувавши їй, попросила детальніше розповісти про себе. З великою увагою читала її наступного листа. Гадаю, він вас схвилює так само, як і мене.
Народилася я у 1932 році в знаному на Одещині райцентрі Березівка. Коли мала всього піврочку, батька заарештували. За те, що був німцем, кадровим офіцером царської армії.
Мама була знайома з татом давно. Але дідусь категорично заявив дочці: «Доки я живий, одружитися з німцем не дозволю». Саме лютував голод початку 1920-х. Дідусь вирушив пішки до родичів у Врадіївку, Криве Озеро (там і зараз є багато людей на прізвище Запорожець), щоб роздобути хліба. На зворотному шляху десь помер. Бабуся сказала: «А мені Генріх подобається, він добра людина, тільки нехай його охрестять — і вінчайтеся». Так вирішилася доля моєї мами-красуні на ім’я Любов. Невдовзі мали первістка. Брат Жорж старший за мене на вісім років.

Неподалік Чумки, якщо прямувати до вулиці Мечникова, видніється акуратний паркан. За ним — чудовий парк з різнобарвними квітами на галявинах. Далі, поміж кронами дерев, можна побачити триповерховий будинок. У такому гарному куточку розташоване Одеське морехідне училище рибної промисловості імені Олексія Соляника. Колись це ім’я знала вся Одеса, оскільки Соляник керував рибопромисловим об’єднанням «Антарктика». А це, насамперед, уже неіснуюча сьогодні китобійна флотилія «Слава».
У День рибалки ветерани училища згадують, що саме вони були основними постачальниками молодих фахівців в екіпажі китобоїв. Варто нагадати, що відлік своєї історії цей навчальний заклад веде від 3 березня 1954 року. Один з колишніх випускників, котрий працював на китобійній флотилії «Радянська Україна», після тяжкого багатомісячного рейсу склав вірша про те, що для моряка найбільше свято — день, коли причалює до рідного берега.

Старше покоління часто наголошує, що молодь уже не така, як 20 — 30 років тому. Замало читає, не займається спортом, не переймається долею країни...
Так, юні не треба вставати вдосвіта, щоб відновлювати країну після війни чи розбудовувати комунізм. Необов’язково тепер і в бібліотеках ночами сидіти, переписуючи власноруч конспекти, книжки, бо є Інтернет, ксерокс, сканер... Змінилися часи — змінилися пріоритети. А відтак — й інтереси.
Але це не означає, що юні нічим займатися чи перейматися. Більше того, у розвинутих країнах світу молодь — то прошарок суспільства, який впливає на різні процеси в державі, від навчання до політики. Вона є активною, грамотно орієнтується в законодавстві, обґрунтовано відстоює свої права...
 

Зустрівши на вулиці цього молодого білявого хлопця з пірсингом і в татуюваннях, ви навряд чи здогадалися б, чим він займається. На перший погляд, це представник того прошарку молоді, який прийнято називати «неформальним». Але за зовнішнім образом ховається щось набагато більше. Євген Степанов, більш відомий як ЄС Соя, — поет, один з яскравих представників одеської інтелектуальної молоді і, на думку багатьох критиків, біт-покоління. У свої вісімнадцять років він встиг об’їздити з поетичними читаннями багато міст України, Росії і Білорусі та отримати запрошення виступити в Німеччині.
Ми зустрілися з Євгеном в одній одеській кав’ярні. Говорили не лише про творчість самого ЄС Сої, а й про сучасне мистецтво, молодь і про нашу улюблену, часом таку непередбачувану Одесу...

Закінчення. Початок у номері за 19 червня.

Як  «авторитети»
не  помітили  пріоритету

ТОДІ на Тереку до такого статусу йому було ще далеко. Та вперше віч-на-віч з ворогом зу-
стрівся на березі саме цієї річки,  оспіваної поетами різних народів. Фашистів і наших розділяла ця не дуже широка смуга води.
— Нас, училище молодших командирів у місті Малгобеку в Дагестані, вночі підняли за тривогою, посадили на машини і кудись повезли. Куди? Ніхто, крім вищого начальства, не відав. Військова таємниця. Аж на ранок побачили — ще радянський берег, де наші дуже поріділі частини ледь його утримували. Багаторазові спроби форсувати неспокійний Терек німцям нічого не дали, — розповідає Леонід Євдокимович Гаврик, — Запанувало тимчасове затишшя, обидві сторони нагромаджували сили. Й ось у такий час курсантів кинули на підмогу.

Так, усе менше залишається серед нас людей, які пам’ятають той чудовий травень 1945-го. Ніби зараз бачу ясний погожий день і веселих людей, які поспішають вулицею повз мій будинок. Я ще не чув голосу Левітана з чорної тарілки репродуктора на стовпі неподалік. Але все зрозумів. Пролунало те, на що ми чекали понад чотири роки, таких страшних і довгих, наповнених нещастями, смертями, нелюдською працею нашого народу. Слава і честь усім, живим і мертвим, хто виборов у боях ту довгождану Перемогу. Самовіддано кували Перемогу і бійці трудового фронту в надзвичайно важких умовах.
Мені не довелося бути учасником бойових дій. Коли почалася війна, я був 15-річним підлітком. Не встиг вступити до військово-морської школи, якою так марив (нині — Нахімовське училище), разом зі своїми товаришами пішов до металургійного технікуму у рідному містечку Викса Нижньогородської області. А через місяць учні й викладачі технікуму рушили пішки за 50 кілометрів на берег річки Оки. Там лопатами ми копали протитанкові рови й руйнували берег річки, щоб не могли пройти танки. Це був оборонний пояс, який створювали жінки і діти в той час, коли їхні чоловіки та батьки боролися з фашистськими загарбниками на фронті.

Мабуть, в Одесі, та що в Одесі — в Україні чи й у цілому світі, ви не знайдете ще однієї такої людини, яку б колишня КПРС п’ять разів виключала зі своїх лав і чотири рази поновлювала, аж поки вибулий сам не захотів бути її членом; людини, яка за радянських часів двічі заслужено висувалася на здобуття Ленінської премії, але з різних причин не була відзначена; людини, яка у розквіті свого визнання була примусово запроторена до психіатричної лікарні, за що потім лікарі вибачилися; людини, яка вже за нашої доби не стала Героєм України, незважаючи на відповідне клопотання. Либонь, за кожною окремою з цих ознак можна знайти аналоги, але за сукупністю — навряд. Усі вони притаманні капітану Олексію Морозову.
Про нього багато написано. Але він привертав і буде привертати до себе увагу, бо волею долі опинився в епіцентрі боротьби нового зі старим, прогресивного з регресивним. Зразок його наполегливості, стійкості, витримки буде потрібен в усі часи, а надто – сьогодні, коли Україні бракує яскравих особистостей.

Напередодні відзначення Дня Перемоги в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулася презентація книжково-документної виставки «І нехай покоління знають: до 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
Учасників заходу привітали директор бібліотеки Ольга Ботушанська, а також представник міського управління юстиції Лідія Жукова. Серед запрошених — ветеран війни, контр-адмірал у відставці Сергій Лятоха. Серед присутніх — доктор філософських наук Георгій Ангелов, викладачі і студенти Одеського відділення Міжнародної академії управління персоналом. Сергій Лятоха передав до заснованого в бібліотеці архіву моряків-підводників рідкісні документи. На знак подяки Ольга Ботушанська вручила почесному читачеві пам’ятний дарунок.
У рамках заходу відбувся огляд книжково-ілюстративної виставки, присвяченої 100-річчю з дня народження поетеси й публіциста, мужньої ленінградки Ольги Берггольц, чий проникливий дикторський голос озвучував трагічні події блокадного Ленінграда. Схвильовано розповідала про життєву драму Берггольц — жертву НКВС — провідний бібліотекар Валентина Колесникова.

«Що одеські школярі знають про фашизм та Велику Вітчизняну війну?» — такою була тема прес-конференції, яка відбулася в інформаційному агентстві «Міст Одеса». У ній взяли участь голова Одеської  регіональної асоціації євреїв, колишніх в’язнів гетто і нацистських таборів Роман Шварцман, ветеран Великої Вітчизняної війни Володимир Колчинський, колишній в’язень Сло-бідського гетто Юрій Парфенов, історик Віктор Савченко, директор навчально-виховного комплексу «Інтелект» Тетяна Єганова та дві школярки — Настя Бойчун і Софія Малишева.
Історик Віктор Савченко зазначив, що перемогу у Великій Вітчизняній війні можна беззаперечно назвати  центральною подією двадцятого століття, яка вселяє гордість за наш народ, що зміг побороти фашистську навалу. Тривалий час перемога у війні приписувалася радянським людям, російському народу, і при цьому роль України свідомо замовчувалася. Водночас ми знаємо, що кожен третій Герой Радянського Союзу — українець. Історик вважає, що внесок українців у Перемогу — величезний, і це замовчування — фактор, який роз’єднує наші народи.  Ще одним важливим підсумком війни стало те, що вперше в історії людства після Перемоги почали порушуватися питання порятунку людства, боротьби за гуманізм, за збереження життя на планеті.  Тема Великої Вітчизняної війни і через 65 років цікавить  молодь і середнє покоління. Шкода, зазначив Віктор Савченко, що інформація іноді надається упереджена, неперевірена, на чуттєвому рівні. Багато хто з молодих досі не знає, що війна почалася 1 вересня 1939 року, а не 22 червня 1941-го. Похвально, вважає історик, що молодь намагається пізнати всю правду про війну.

«Я прийшов у цей світ і, як повітря, вдихнув у середовищі степових українців усе наше — мову, пісню, звичаї, казки, легенди, думи, з ними доторкнувся до чепіг плуга, гриви коня, ягід вишні, тарілки з молозивом, шматка сала з часником. Там витоки моєї українськості, з того ґрунту живилося деревце мого життя, виросле, під вітрами історичних подій, незламною кроною». Так написав про джерела свого життя і творчості Борис Дубров у документальній повісті-спогаді «Все, що мав у житті...».
9 травня Борису Івановичу сповнилося 80 років з дня народження. Оглядаючи шлях, пройдений ним на царині журналістики, як не згадати основні віхи. Першу замітку надрукував влітку 1948 року в березівській районній газеті «Степова комуна». З 1951-го — кореспондент, завідувач відділу культури і шкіл тернопільської обласної газети «Вільне життя», з 1954-го і по сьогодні — у «Чорноморці»: кореспондент, завідувач відділу культури і шкіл, заступник редактора, оглядач. Отож «Чорноморській комуні» — «Чорноморським новинам» віддав більш як піввіку! Щоправда, з невеликою перервою на роботу у «Комсомольському племені» — одеській молодіжній газеті, на творчих хлібах, у республіканських «Літературній Україні» та «Культура і життя». На цьому шляху було безліч яскравих подій, які окрилювали душу, збагачували досвід, загострювали творче перо. Борис Іванович був відповідальним за випуск «Комсомольського племені» на будівництві «одеських комсомольських шахт» у Донбасі; брав участь у Всесоюзній нараді нарисовців у Москві, де його твори були відзначені; подорожував до Куби... Незабутніми стали зустрічі з яскравими постатями — Володимиром Сосюрою, Михайлом Шолоховим, Че Геварою... А скільки цікавих відряджень, бесід з моряками, хліборобами, машинобудівниками, вченими і письменниками. Не злічити всіх! Підсумком цих зустрічей ставали непересічні публікації.

Так влучно і достойно оцінив плідну діяльність відомого українського публіциста, нашого земляка — березівчанина Бориса Дуброва голова Одеської обласної організації НСЖУ Юрій Работін. Це він написав передмову до нової книги Бориса Івановича «Війна і доля», яку автор присвятив пам’яті В. Ф. Дяченка, керівника Березівської підпільної організації під час фашист-ської окупації Одещини 1941 — 1944 років. У письменника, журналіста, котрий ось уже 60 років трудиться в пресі, ще одна ювілейна дата — саме 9 травня йому сповнилося 80. Він не може не писати про війну, про земляків-фронтовиків, про звичайних солдат, які потом і кров’ю здобували Перемогу.
Нещодавно наш знаменитий земляк двічі побував у Березівці — презентував нову документальну повість «Війна і доля» у Вікторівській школі та у центральній районній бібліотеці.
Вся школа, учнівський та педагогічні колективи на чолі з директором Н. М. Поліщук, радо зустрічала дорогих гостей — Бориса Івановича Дуброва, ветерана війни, учасника бойових дій, героя нарису «Плацдарм Павла Брези» Павла Андрійовича Брезу, який проживає у Вікторівці, та учасницю вікторівського підпілля в роки окупації Поліну Іванівну Іщенко. Треба віддати належне вчителям та школярам, які старанно, з любов’ю готувалися до цієї події. У коридорах школи естетично оформлені стенди: тематичні малюнки до 9 Травня, фотоматеріали про учасників місцевого підпілля, ветеранів війни, а також експозиція в обрамленні вишитого рушника про почесних гостей зустрічі.

Залишилися спогади про той період тодішнього редактора газети Федора Атакіна (Ліфшиця). Він згадує про працівників, які у тих складних умовах творили газету: «С. Штеренберг, працівник військового відділу газети «Чорноморська комуна», часто виїжджала на передову лінію фронту. В бойових умовах вона зуміла організувати матеріал про незвичайні подвиги героїв фронту, які безпощадно громили ворога...
В період облоги залишились тільки колгоспи Одеського приміського і частини Овідіопольського районів. Сюди часто виїжджав працівник газети т. Мельниченко. Він збирав матеріали про відчайдушну роботу винищувальних батальйонів. На сторінках газети ми висвітлювали героїзм колгоспників, їхню боротьбу з диверсантами, яких німці скидали на парашутах...
Відповідальний секретар редакції М. Майфельд, незважаючи на відсутність правників і коректорів, забезпечував своєчасний вихід газети. Вікна та двері були вибиті майже у всіх кімнатах. Але ми сиділи до останнього дня на Пушкінській і нікуди не перебиралися... Прекрасно працювали лінотипісти, метранпажі».

Газета поширювалася не лише в місті, а й одразу відправлялася на фронт. Її чекали, її любили.
Крім спогадів, зберігся також щоденник, який вів Федір Васильович Атакін (Ліфшиц). Ось деякі записи з нього, які подаємо зі скороченнями:
«29 липня. Сьогодні в газеті надруковано мого листа до Гітлера. Всі кажуть, що він вийшов вражаючим. Мої трохи посміялися».
Тут варто зробити відступ і пояснити, що цей лист був написаний у стилі послання запорозьких козаків турецькому султану і має назву «Лист людожеру Адольфу Гітлеру від онуків великих запоріжців землі Української». Написаний дотепно і дошкульно, він закінчувався такими словами:

Одесит Ігор Кулаковський, якому незабаром сповниться 91 рік, — добре знана людина в галузі авіамодельного спорту. Він є абсолютним рекордсменом світу та першим майстром спорту СРСР з авіамоделізму. Рекорд польоту його міні-літака — не перевершений уже майже 60 років.
Директор авіаційно-ремонтного підприємства, розташованого на Шкільному аеродромі, Віталій Юхачов справедливо називає ветерана живою легендою авіамодельного спорту та нашого міста-героя Одеси. Але для багатьох це ім’я ще треба відкривати. Сьогодні мало хто з одеситів знає про цю сторінку своєї історії. Тим часом у музеях Києва, Москви і Парижа є експозиції, присвячені Ігореві Осійовичу.

Про що розповів давній номер газети

Переді мною лежить номер «Чорноморської комуни», датований 15 квітня 1944 року. Він цілком присвячений визволенню Одеси. Не можна без хвилювання вчитуватися в опубліковані тоді матеріали, які доносять до нас святкову атмосферу тих днів, велику радість, емоційне піднесення людей. Давайте разом перегорнемо сторінки газети.
На першій шпальті вміщено наказ Верховного головнокомандуючого генералу армії Родіону Малиновському, під командуванням якого війська 3-го Українського фронту оволоділи Одесою. Всім їм за проведення цієї блискучої операції оголошувалася подяка. Було наказано всі з’єднання і частини, які найбільше відзначилися, представити до присвоєння найменування «Одеських» і до нагородження орденами. Також повідомлялося про те, що на ознаменування одержаної перемоги їм салютують Москва та кораблі Чорноморського флоту. Принагідно скажемо, що за успішну участь в Одеській операції були відзначені 60 з’єднань і частин.
Звертає на себе увагу той факт, що в номері, про який йдеться, виступають відомі письменники і поети. Зокрема, на першій сторінці вміщено вірш Володимира Сосюри «Здрастуй!». Поет захоплено писав:
Здрастуй, Чорне море, золота Одесо,
Здрастуйте, каштани! Вже не буть ярму.
В небі переливні сонячнії плеса,
Ми навік прогнали з рідних вулиць тьму.
Але ще йшла війна, ще серця палали ненавистю помсти за тяжку наругу окупантів над одеситами, за всіх закатованих, повішених, розстріляних, і поет рішуче закликає:
Друзі! За Одесу, ворогів — на леза,
На ліхтар — Іуд всіх! Вогняним мечем
Ми, з катюг катюзі, — правте, зорі, меси, —
Скоро у Берліні серце проштрикнем!
І шпурнем собакам... Море, наше море!
Скільки ти нам снилось, і — оці доми,
Де нам усміхалось щастя неозоре,

Закінчення. Початок у номері за 6 березня.

Про гурт скелетіву шафі
Четвертий Президент чітко визначив стратегічні напрямки своєї діяльності: продовження — всупереч Конституції України — базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі, через новий закон про регіональні мови узаконити домінування російської мови, фактично надавши їй статус другої державної — також всупереч Конституції України, створення газотранспортного консорціуму — всупереч існуючому закону про повну чи часткову приватизацію ГТС, входження до Єдиного економічного простору (на що не наважився навіть Кучма), що передбачає багато несподіванок — не даремно один із найбільш загадкових і не слабкий характером білоруський президент Лукашенко вже десяток років «вступає» до ЄЕП тільки однією ногою.

Закінчення. Початок у номері за 6 березня.

Певно, що юна душа Сави противилася румунським загарбникам, тягнулася до своїх. Либонь, мало хто ще й сьогодні знає про так званий Закордот. Це військово-політичний глибоко законспірований відділ ЦК КП(б)У у системі спецслужб України. Звичайно ж, підпорядкований Москві. Він добував інформацію для вищого політичного і військового керівництва, виконував завдання, пов’язані з таємною діяльністю більшовицької держави. Як було сказано, відділ керувався з Москви, звідки надходили всі розпорядження, робився тільки вигляд, що Україна діє самостійно, ніби й не була вона державою-маріонеткою, мала атрибути незалежної країни, навіть власні спецслужби.

Це число вже увійшло в українську історію — дванадцять мільйонів чотириста вісімдесят одна тисяча двісті шістдесят шість: кількість голосів за четвертого Президента.

Інше число, не менш важливе, також варто викарбувати в камені чи бронзі і встановити на майданах і перехрестях доріг — 1113055. Рівно стільки українських громадян «не підтримали жодного кандидата». Що фактично було голосом за Януковича. Усі вони, 1113055, від затурканого вугляра у донецькій копанці чи сільської тітки на степовому хуторі до високочолої української літераторки і третього Президента, прекрасно знали ціну своєму «не підтримую» і зіграли вирішальну роль у виборі В. Януковича. Спільно 13594321.
Разом їх виявилося більше, і вони нас подолали.
Тринадцять з половиною мільйонів голосів за залежну Україну проти решти — тридцяти трьох мільйонів українців, які хотіли б жити в Україні українській, європейській і суверенній.
Важка арифметика...
 Не часто так буває, щоб абсолютна меншість людності висла каменем на ногах більшості і тягнула її принаймні як не на дно, то назад, в імперське минуле. Не часто — з іншими країнами, а з нами це трапляється, на гіркоту, густо. Чи й справді аж до нас долетіла Перунова палиця, що наші лідери не знаходять порозуміння і смертельно лупцюють один одного? То на початку ХХ століття ідуть брат на брата і програють шанс незалежності на сто років, то вже у ХХІ столітті гризоту Cкоропадського — Петлюри — Винниченка продовжують Ющенко — Тимошенко? А десь у проміжку ще й розбрат Мельника і Бандери…
За несприятливої історичної погоди, а вона складається для України таки несприятливо, ці 13594321 визначили нашу історичну дорогу не на п’ять чи десять років, як це буває зазвичай на президентських перегонах. Згага пектиме нам ще довго-довго опісля. Бо Президент Янукович не просто нове обличчя на Банковій, а новий курс як у зовнішній, так і внутрішній політиці.
Я не дбаю про політкоректність, тому не вигинаюся в реверансах — там і там наш народ, це також демократія, треба рахуватися з думками і переконаннями та ін. Демократія, як вино на оцет, легко і непомітно перетворюється в охлократію, якщо у суспільства немає усвідомлення і розуміння засадничих принципів розвитку держави, нації і стратегії національної безпеки. Демократія — лише інструмент розбудови міцної держави і громадянського суспільства. Як і кожен інструмент, вона притуплюється, ламається, тож сприймати та шанувати її треба до межі, за якою вона перетворюється на зашморг. А зашморг — був, усі його бачили і всі відчували. Як на мене, для нації і держави краще жити в тоталітаризмі чи автократії, аніж здохнути в удавці псевдодемократичних принципів. Бо вони насправді до демократії — як горбатий до стіни. Разом з тим було б великою спокусою і водночас оманою для нації пояснювати програш Україною і українцями європейського вектору тим, що це нам так донецько-кримські наголосували. У тому й справа, що Лівобережжя з Півднем свої переконання впродовж п’яти років не зрадили, свого лідера і нарваного проросійства не зреклися — як були з Януковичем та ставили імперські догмати вище за національні інтереси, так і залишилися. Зійшов «геноцид нації» на президентську посаду по наших, по байдужо підставлених йому спинах.
Хто каже, що його спини там не було? Була, друже, була.

До  80-річчя  процесу  «СВУ»

9 березня 1930 року у будинку Харківського оперного театру розпочався судовий процес «Спілки визволення України (СВУ)». А вже 19 квітня Верховний Cуд УСРР за «контрреволюційну діяльність» та участь у «СВУ» засудив до різних термінів покарання всіх 45 осіб, які сиділи на лаві підсудних. Серед них були 2 академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вищих навчальних закладів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог, 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів Інституту української наукової мови, 2 кооператори, 2 правники, 1 бібліотекар, 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук.
Академіка Сергія Олександровича Єфремова призначили на роль лідера «СВУ». Осередками дії організації було оголошено ВУАН та Українську автокефальну православну церкву.
В обвинувальному акті стверджувалося, що «СВУ» ставила завданням «повалити радянську владу на Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі «Української Народної Республіки».
В одній з передових статей журнал «Більшовик України» 1930 року писав: «В процесі «СВУ» український пролетарський суд… судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії… їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України». Уособленням національного відродження України були представники академічної інтелігенції, а також діячі Української автокефальної православної церкви.

Уже давненько шанувальниця нашої газети Марта Савеліївна Гаврилюк сповістила, що має сімейні архівні матеріали, які, можливо, зацікавлять і «Чорноморку». Йдеться в них про її батька Саву Федоровича та іншу близьку рідню. Вони стали жертвами сталінського терору горезвісних 30-х років минулого століття. Не одне десятиліття минуло з тих пір, але пече, ятрить душу та велика несправедливість, жорстока брехня щодо невинних жертв, скалічені долі їхніх сімей, осиротілих дітей, котрим довелося жити з убивчим клеймом дітей «ворога народу».
І ось ми сидимо в квартирі Марти Савеліївни. День видався похмурим, та й вікна кімнати виходять у тіснуватий двір, тож виникало враження, ніби настало надвечір’я, хоч стрілки годинника показували опівдня. Ті сутінки цілком відповідали настрою. Перебираю аркуші листів, фотознімки, документи — і раптом наче струмом вдаряє. Це ж треба, щоб так співпало: саме цього дня, 4 лютого, сповнювалося рівно 72 роки, як вирок у карній справі С. Ф. Гаврилюка, В. М. Карпова і Дорогана було виконано розстрілом...
Що знає, що пам’ятає ця вже немолода жінка про ті часи, життєвий шлях свого батька? Мало. А її з молодшим братом, як і багатьох нині людей, більше й більше повертає до свого коріння, зростає бажання повніше дізнатися про своїх предків, хто вони були й звідки, чим займалися, як почувалися у суспільстві. Щоб відтворити родове дерево, інші наймають досвідчених архівістів. На жаль, мало хто з нас якомога раніше прагнув сформувати крону цього дерева зі спогадів своїх батьків, дідів, інших родичів. А вони вже давно відійшли у вічність. Тож єдиний шлях щось довідатися — архівні документи, які пощастить роздобути.

Коли бачиш дітей-сиріт, у їхніх очах читаєш лише одне: «Хочу до мами». Це бажання непереможне. Навіть тоді, коли рідної неньки дитина не пам’ятає. Вона ладна називати цим найсолодшим словом будь-яку жінку, яка просто погладить її по голівці, лагідно посміхнеться, промовить добре слово.

Сирітство — страшна річ. Причини його різні. Чи можна цьому горю зарадити? «Можна» — впевнено відповіла моя співрозмовниця — начальник служби у справах дітей Фрунзівської райадміністрації Алла Петрівна Телеуца. З її уст я почула багато щемливих розповідей про тих, хто жадає домашнього родинного тепла, і тих, хто готовий його дати.
Сфера взаємин нерідних батьків зі своїми вихованцями надзвичайно тонка і делікатна. Тут невідомо, що краще — приховувати від дитини, що вона «чужа», чи зразу розкрити карти? За багато років роботи у згаданій службі Алла Петрівна була свідком різних ситуацій. В одній родині дівчині повідомили про усиновлення у вісімнадцять років, на що вона спокійнісінько відповіла: «Ви мої рідні, інших я не знаю». Після закінчення інституту повернулася додому, невдовзі відгуляли весілля, вже й онуків бавлять. Усе склалося щасливо.

На Одещині функціонують 18 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховується 116 дітей, та створено 155 прийомних сімей, де проживає 267 дітей. Втім, як підкреслила на нещодавній прес-конференції заступник директора обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ольга Бородай, пріоритетним сьогодні є не кількість створених сімей, а їхня, якщо можна так висловитися, якість.

Сьогодні дещо змінилося розуміння створення прийомної родини: тепер підбирається сім’я для дитини, а не навпаки, як було раніше. Тому потенційні прийомні батьки обов’язково проходять навчання з підготовки до їхньої нової ролі в житті. Проводиться воно у вигляді тренінгу, що дає можливість визначити психологічну гнучкість, стресостійкість кандидатів, перевірити їхнє вміння знаходити компроміси у вирішенні можливих конфліктних ситуацій в процесі виховання дітей тощо. В результаті визначається, чи готова певна сімейна пара прийняти ще одного члена родини. Цього року після таких тренінгів вже було три відмови потенційним батькам.

Кінець квітня у рідному селі. Благословенний час у благодатному куточку. Повертаюся до тебе щороку, аби мати насолоду від тиші, кожного зеленого паростка, що пробивається із землі, яка парує. Від сріблястих тихих хвиль лиману, який дихає спокоєм, вселяючи душевну рівновагу кожному, хто в нього вдивляється. На цих берегах минало моє дитинство. З постійно збитими пальцями на босих ногах, обідраними ліктями й колінами.

Тут одного незабутнього дня підійшов до мене ти, єдиний і незрівнянний. Підійшов, щоб попросити почитати «Собор паризької Богоматері» Віктора Гюго — книжку, яка лежала поряд зі мною на піску. Тоді, дивлячись на тебе, такого нетутешнього, ставного й елегантного, вперше усвідомила себе напівдиким дівчам з облізлими від сонця й усіх вітрів носом та щоками. Мабуть, на знак протесту, що порівняння було не на мою користь, поривчасто відмовила. Ти ввічливо вибачився і відійшов.

Знаєте, моя сусідка, яка все життя пропрацювала медичною сестрою в госпіталі для інвалідів і заробила за свою відданість професії та служінню людям аж 600 гривень пенсії, ніколи не скаржиться на долю. Не бачили ви, каже, справжніх злиднів, коли відро зерна та торбину картоплі родина з сімох осіб розтягувала на кілька місяців. А як раділи, згадує перші повоєнні роки, з того, що мали одну пару «зимового» взуття на трьох дівчат — гумові чоботи. Інші й цього добра не бачили...

Зрозуміло, що все відносне, що наші люди натерпілися всякого. Але ж часи нині ніби придатні для того, щоби кожному жити в теплі й при статках. І бідність, як і розкіш, молодшими поколіннями сприймається вже по-іншому. До того ж неможливість одним жити так, як живуть інші, розцінюється як соціальна несправедливість.
Взагалі-то бідність — це різниця між потребами і можливостями, це сам стан потреби, брак життєво необхідних коштів, що не дозволяє задовольнити насущні запити окремої особи або сім’ї. Йдеться про задоволення найелементарніших людських потреб: у повноцінному харчуванні, пристойному житлі, одязі, можливості отримувати належну освіту, медичну допомогу, задовольняти свою особистість культурним відпочинком…

«Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів...» Це наша незрівнянна Ліна Костенко.
Патлашки. Така ніжність і милозвучність у цьому слові. Нічого спільного з російською «растрёпой». Дві народні назви однієї квітки ніби віддзеркалюють два різні відтінки ментальності цих народів. Дивлюся на барвисті, веселі квіти, й у пам’яті плине ріка далеко не веселих спогадів.

...Білими й рожевими голівками патлашки радісно хиталися біля її завжди чепурної хати. Безліч їх і на городі, уздовж стежки, що круто збігала прямо до ставу, буйно зарослого зеленим очеретом. Тільки лелеки не було. У наших спекотних приморських селах вони не приживаються. Сюди з тривожним криком злітаються чайки. Особливо в негоду. У погожу днину вони тихо гойдаються на хвилях, зрідка перегукуючись. Відпочивають.

Шістдесят п’ять років минає, як рідна українська земля була визволена від фашистських загарбників. Страшна й жорстока то була війна. У кожного, хто її пережив, глибоко в пам’яті закарбувалися спогади того лихоліття, як і в автора цього листа, який на початку війни був ще хлопчиськом.

Мені, народженому  в Одесі 77 років тому, пригадалося, як жили до окупації, бо ж події розгорталися на моїх очах. Добре пам’ятаю, як до війни відбувалися паради і демонстрації на Куликовому полі, куди виходили вікна нашої квартири. Парад починався кіннотою — коні з білими копитами і вершники в білих касках, пристебнутих під підборіддям. А потім десь з два десятки осіб несли дуже великий, довгий дирижабль. Ніколи не забуду радісні обличчя демонстрантів, квіти, портрети членів уряду, музику, пісні...

Фрагмент  з  документальної  повісті  «Удар  з  неба»

Іван Григорович Драченко — легендарний льотчик-штурмовик Великої Вітчизняної. Втративши в 1943 році під час бойового вильоту під Харковом праве око, він повернувся у стрій і за подвиги до кінця війни був удостоєний повного банта ордена Слави та звання Героя Радянського Союзу. Останні рубежі на заході України славний син Черкащини штурмував у віці двадцяти одного року.

...Фронт наближався туди, звідки почалася війна з фашистськими загарбниками. Більша частина рідної Іванової землі вже була звільнена.
Якось Микола Кирток під Уманню випросив у командира дивізії полковника Шундрикова двокрилку У-2, «кукурузника», і полетіли вони з другом Іваном на Одещину, в Миколине село. Сонячного травневого ранку на вигоні за Маринівкою сів цей  знайомий селянам ще з довоєнного часу літак, схожий кольором на солдатську гімнастерку.

За своє життя цей чоловік зробив багато добрих справ, за що його й поважають у Березівському районі. Але заслуговує він на повагу й нинішньою щоденною роботою, безпосередньо спрямованою на допомогу людям похилого віку, ветеранам, дітям війни.

Микола Себов сам — дитина війни. Народився він у селі Благоєве (нині Іванівського району) 1 жовтня 1941 року. Село болгарське, перша його назва — Малий Буялик. 1802-го у пошуках нового, більш щасливого життя тут поселилися втікачі з Болгарії. Але для нащадків їхніх воно, на жаль, таким не стало. Іван Себов (Миколин батько) пережив революційні заворушення, насильницьку колективізацію, рано з двома дітьми овдовів. Така ж доля спіткала й Матрону Єргієву (маму). Тож одразу після їхнього одруження у цій сім’ї вже було четверо дітей, а протягом подальшого спільного життя у Себових народилося ще тринадцятеро, серед яких і Микола. Та не всім судилося вижити. Упродовж 1933 — 1934 років від голоду померло троє діток, а у післявоєнну голодовку — ще один хлопчик. Цього братика, Валентина, та його смерть Микола добре пам’ятає.