Визначено 10 першочергових для реалізації національних проектів.
Серед них першим за значущістю, повідомив керівник групи з національних проектів комітету економічних реформ Владислав Каськів, є будівництво на чорноморському узбережжі термінала з прийому
10 млрд куб. м скрапленого газу. Будівництво цього термінала має вирішити ключове питання енергетичної безпеки України, позбавивши її залежності від монопольного імпортера природного газу. (Нагадаємо, відповідно до постанови Кабінету Міністрів проект будівництва в Одесі термінала для приймання скрапленого природного газу розрахований на 4 роки. Вартість будівництва – близько 1 млрд доларів).

Одеські молодіжні організації — одні з найактивніших в Україні, і свято, яке вони підготували до Дня Незалежності — «Вишиванковий фестиваль» — тому яскраве  підтвердження. Його головною ідеєю, чи точніше — місією, надметою, було «об’єднати усіх людей», різних за статтю, віком, характерами, вподобаннями, віросповіданням, політичними поглядами, навколо поняття «Батьківщина». І їм це вдалося. Бодай протягом свята...
Фестиваль проводиться вдруге. Торік він був альтернативою так званим офіційним заходам і пройшов настільки вдало, що одеські активісти на чолі з «Демократичним альянсом» отримали подяку від Президента Віктора Ющенка. Цього року молодь працювала винятково за «спасибі»: ніхто з них не мав на думці отримати прибуток. «Вишиванковий фестиваль» — фестиваль для людей, а не для кишені. І все ж роботу організатори провели таку, за яку зазвичай отримують серйозні гроші. Це ж не просто — зібрати на майстер-класи та ярмарок народних умільців з усіх куточків країни, організувати концертну програму… Та й свято готувалося не абияке, а до Дня Незалежності. І розраховувалося на два дні.

«Круглий стіл» «Незалежність України вчора — сьогодні — завтра» відбувся напередодні свята в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького. Це спільний проект представництва МЗС України в Одесі та ОННБ. У рамках заходу експонувалися документно-ілюстративна виставка «Незалежність України: вибір і усвідомлення» з фондів бібліотеки, а також виставка раритетів з колекції Тараса Максим’юка.
До участі у заході долучилися — заступник представника МЗС в Одесі Григорій Закраєвський і співробітник цієї інституції Валентина Бондарчук, експерт Місії ЄС з надання допомоги з питань кордону Україні та Молдові Андрій Віденов, генеральний консул Грузії Зураб Квачадзе, консул Польщі Адам Адамчук, консул Болгарії Іван Стоянов, консул Молдови Петро Роша, доцент кафедри історії України ОНУ ім. І. І. Мечникова Тарас Гончарук. Серед присутніх також представники інших дипломатичних місій в Одесі, зокрема консул Російської Федерації Андрій Аксьонов, радник з торгово-економічних питань генконсульства Греції Александрос Іконому, почесний консул ПАР Лариса Поплавська, представник управлін-ня юстиції Лідія Жукова, краєзнавець, заслужений працівник культури України Тарас Максим’юк та ін. Учасників «круглого столу» привітала директор ОННБ ім. М. Горького, заслужений працівник культури України Ольга Ботушанська.

Історично релігійна мережа України ніколи не була моноконфесійною. Розвитку багатоконфесійності сприяла її поліетнічність. Різні культурні об’єднання національних меншин, що споконвіку мешкали на теренах нашої Вітчизни, сприяли поширенню німецьких лютеран, вірмен-григоріан, караїмів тощо.
В епоху «войовничого атеїзму» релігійне життя фактично припинилося. Офіційно церква існувала, але їй було суворо заборонено проповідувати. З набуттям Україною незалежності духовно-релігійний вакуум почав заповнюватися досить стрімко. А падіння «залізної завіси» призвело до посилення і місіонерської діяльності прибулих із-за кордону проповідників, особливо протестантських церков і неорелігійних течій. Почала друкуватися духовна література, з’явилися релігійні радіо- і телепрограми.

Стосунки між старшими і молодшими членами сім‘ї бувають різними: близькими і душевними або, навпаки, складними і конфліктними. Але і ті, й інші можуть істотно погіршитися через обов‘язки дітей піклуватися про власних літніх батьків, сходяться на думці психологи.
Автори першого міжнародного дослідження з цієї тематики проаналізували стосунки понад 2600 батьків та їхніх дітей у шести розвинених країнах — Англії, Німеччині, Ізраїлі, Норвегії, Іспанії та США. Хоча деякі нації зуміли виробити стереотип прийнятних способів спілкування зі старшим поколінням, тривала залежність одних від інших та обов‘язок піклуватися про старих стає серйозним випробуванням.

Зовсім недавно Татарбунарський район відсвяткував своє 70-річчя. Шкода, що жителі дізналися про це занадто пізно, практично після свята, і тому не розділили радості «хліба і видовищ» разом з тими, хто в добровільно-примусовому порядку прибув спекотної неділі 1 серпня до ра-йонного будинку культури. А відтак відчуття радості та гордості за наш район було зовсім неповним. Хоча показати нам справді є що і похвалитися є чим.
Живуть і працюють  тут люди, гідні високих нагород. Є сільськогосподарські підприємства, де вирощують надзвичайні врожаї кукурудзи, пшениці, винограду. У нас випікають найсмачніший хліб і виготовляють якісну ковбасу. У нас — найчистіше море і найдовша протяжність прибережної піщаної коси. У нас — розумні, талановиті діти...
Але чому при всіх цих позитивних моментах існує така величезна проблема, як масовий відтік сільської молоді до великих міст у пошуках кращої долі? Чому так важко розпочинати і вести власну справу? Чому контролюючих органів стає дедалі більше, а бажаючих легально працювати катастрофічно зменшується?

Анастасія та Максим — саме так найчастіше називають цьогоріч українських немовлят, повідомило Міністерство юстиції.
Загалом з початку року в Україні були популярними близько 60 імен. Серед жіночих — Анна (Ганна), Дар’я (Дарина), Софія, Діана, Марія, Вікторія, Тетяна, Крістіна (Христина), Єлизавета, Ангеліна, Вероніка. Популярними є й імена Аліна, Каріна, Валерія, Єва, Катерина, Олександра, По­ліна, Яна, Ольга, Ірина, Юлія, Аріна.
Серед чоловічих імен найпопулярнішими були Артем, Денис, Данііл (Данило), Олександр, Андрій, Богдан, Дмитро, Нікіта (Микита), Назар, Кіріл (Кирило), а також Віктор, Віталій, Гліб, Єгор, Іван, Ілля, Артур, Вадим, Тимофій, Михайло, Павло, Микола, Євген, Сергій, Арсеній, Юрій, Тимур, Давид та Марк.

З  прес-конференції  єпископа  Одесько-Балтської  єпархії Української  православної  церкви  Київського  патріархату  Якова

Предстоятель Російської православної церкви святійший Кіріл — знову в Україні. Перше місто на місіонерському шляху — Одеса. Місія, кажуть нам, винятково архипастирська. Освячення Свято-Преображенського собору, відновленого на тому самому місці, де й стояв колись. Зустрічі з вірянами та місцевим духовенством Російської церкви. Жодних політичних заяв. Натомість це роблять за свого патріарха піддані РПЦ. Про те, що українці, росіяни та білоруси є одним народом. Про те, що давно пора об’єднатися і т. ін. Усе це відверто говориться на відеокамеру, тиражується в ефірі. Аякже: голос народу... Такі до нудоти знайомі пасажі з української історії! Отак і вимальовується прихований політичний підтекст, без набридлої вже риторики про «розкольників-філаретівців» та єдину помісну церкву в Україні... Московського патріархату. Про все це промовляють душпастирі нижчої, місцевої ранги.

Життя часто підкидає нам усілякі несподіванки — і добрі, і прикрі. Ось так, неждано-негадано, скажімо, довідуєшся, що маєш справжніх друзів, про яких раніше зовсім не відав, гадки не мав про їхнє існування. А вони, виявляється, були, шанували і любили тебе, так би мовити, заочно, не набридаючи своїми зізнаннями.
Нинішня непроста ситуація з «Чорноморськими новинами» переконливо висвітлила, хто справжній друг газети, а хто вдаваний. Здавалося раніше, що той чи інший чоловік ну такий же щирий і вірний прихильник, шанувальник нашого видання, особливо нагадував про свою приязнь, коли приносив до редакції власні статті, вірші чи прозові речі для публікації, а то й просто хотів поговорити. Не скупився компліментами газеті, яка, на його думку, «послідовно стоїть на державницьких позиціях, виховує патріотичні почуття, відстоює українство». А сталася відома всім наруга над найстарішою одеською газетою з боку новопризначеного приїжджого губернатора — де й поділися ці «шанувальники». Ні слова, ні телефонного дзвінка. Ніби й не було тривалих років і навіть десятиріч тої «дружби» і співробітництва, ніби нічого й не важила у їхньому житті «Чорноморка». Сидять, мов руді миші у норі, в рот води набравши.

Часто доводиться чути нарікання на несправедливу долю села. Мовляв, держава має зробити і те, і се... Не заперечуючи ролі держави у розвитку села, хочу сказати, що багато чого для поліпшення умов життя тут можуть зробити самі люди. Адже в кожному селі є справжні майстри, тямущі й обдаровані, яких ще називають народними умільцями.
Пам’ятаю, мій покійний брат, маючи лише початкову освіту, вмів і автомобіль відремонтувати, і закордонний верстат полагодити. Після війни йому було всього 14 років, але він спромігся самотужки відновити роботу електростанції, підірваної німцями. Сам провів до садиби воду, поставив електронасос для її подачі. Це просто краса була: відкрив кран, натиснув на кнопку — і вода побігла. А ще майстровий чоловік змонтував у будинку радіаторне опалення, причому напрочуд просте в обслуговуванні і, головне, дешеве.

Немає пташки, яка б більше довіряла людині, ніж ластівка. Часто свої гнізда ці граціозні Божі створіння (чи не єдині з усього крилатого братства!) можуть будувати на рівні наших з вами очей. А як пестливо звучить: ластонько, ластів’ятка, ластовиннячко… Це наша рідна пташка, хоча й перелітна. У вересні ластівки зграями відлітають до Північної та Центральної Африки, щоб навесні повернутися додому, до своїх гнізд, щоб вивести малечу. До речі, в сухе не спекотне літо, підтвердять орнітологи, пара пташок може пристаратися й навіть тричі вивести потомство: від трьох до п’яти голеньких пискунів за один старт.
Таке життя, що багато хто з наших земляків асоціює слово «ластівка» з дитячим туберкульозним санаторієм, який знаходиться біля моря, на Дачі Ковалевського, 99. Хоч і назвали за­клад так мило та лагідно — «Ластівка», однак де недужі діти, там завжди тривожно. Це серйозний реабіліта­ційний заклад, комунальна установа, яка утримується на гроші одеської міської громади. Які б сутужні часи не приходили, місцева влада старається повноцінно його фінансувати. Тут сучасний ремонт, чистота, ідеальний порядок, у чому заслуга всього колективу. Є все необхідне для перебування та одужання малечі.

Щороку в санаторії зміцнюють здоров’я понад 3,5 тисячі дітей віком від півтора до 14 років. Сьогодні їх тут 120. Це діти з Одеси та з усіх без винятку районів області. Безоплатні путівки отримують за місцем проживання так звані контактні діти, а також ті, хто має позитивну реакцію Манту. Шестиразове харчування (у щоденному меню: свіжа випічка, вершкове масло, яйця, молоко, овочі та фрукти, м’ясо, риба), шкільна програма (тут діти вчаться впродовж усьо­го навчального року), культурно-мистецький розвиток (діють гуртки ліплення, вокалу, вишивання, технічної творчості), багато часу малеча проводить на спортивних майданчиках, граючи у волейбол і в теніс. А на канікулах — суцільні розваги: танці, кіно, екскурсії, тепле море! Лікування ж та оздоровчі заходи, рясно здобрені щоденними розважальними приємностями, які відволікають від пігулок та масажів, — неодмінна складова доброго самопочуття та одужання.
Ластівки-батьки годують свою жовтодзьобу завжди голодну малечу до 400 разів на день. Перед тим, як покласти кожному до дзьоба наловлених на льоту ку­зьок (а ластівки полюють винятково в повітрі), вони скачують їжу в кульку. Це щоб маля швидко й безпечно проковтнуло свою порцію. Враховуючи те, що вага дорослої пташки усього 17—20 грамів, кожна приносить до гнізда близько одного кіло­грама поживної їжі на день. Отакі турботливі батьки.

Цими днями в Одесі побував лідер партії «Народна самооборона», екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Щоб розповісти одеським ЗМІ про велику політику, робити певні висновки і проаналізувати політичний сезон напередодні виборів. Розповів він і про знайдену картину Караваджо.
На початку прес-конференції Юрій Луценко зазначив, що оцінювати ни­нішню владу не хоче, однак вважає, що критикувати владу просто необхідно. «Як відомо, президент обміну чи поверненню не підлягає», — пожартував екс-міністр і порадив подивитися на звичайну одеську родину. З під­приємців, за його словами, податкова здерла три шкури, безробітні, попри обіцянки, роботу так і не отримали, а пенсіонери ледь зводять кінці з кінцями. «Звичайна бабуся отримала збільшення пенсії на сім гривень, збільшення ціни газу на п’ятдесят відсотків і щодня чекає на різке підвищення житлово-комунальних тарифів», — задав тон розмові лідер «Самооборони». До «досягнень» він також записав збільшення пенсійного віку для жінок і значне погіршення криміногенної ситуації в країні.

Міністр праці і соціальної політики України Василь Надрага вважає до­цільним підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років. «Я вважаю, що це було б непогано, тому що я досить часто стикаюся з ситуацією на своїй нинішній посаді, коли отримую заяви від працівників органів державного управління, жінок, які досягли 55 років, з проханням продовжити їм службу ще на два-три роки. Думки медиків, економістів, соціологів і психологів — сьогодні я не зустрічав однозначного неприйняття цієї тези», — заявив він у четвер на брифінгу у Києві.
Як повідомляє «Інтерфакс-Україна», таку думку Василь Надрага пояснив тим, що в середньому тривалість життя жінок в Україні складає 74 роки, тоді як чоловіків — 62,5. При цьому, згідно з українським законодавством, українські жінки йдуть на пенсію в 55-річному віці, а чоловіки — 60-річному. «Відповідно — тут багато чинників. Проте, зокрема через віковий чинник, у жінок менший трудовий стаж і, відповідно, виштовхнувши жінку в 55 років, ми тим самим кажемо людині, яка ще хоче працювати і, що найголовніше, може працювати, що у нас є гідна заміна і вам пора йти. Це абсолютно несправедливо стосовно цих людей», —  вважає міністр. А ще, на його переконання, через 5-річну різницю у віці українські жінки отримують менш гідну зарплату, ніж чоловіки. «Якщо вирівнюватиметься віковий вихід на пенсію і для жінок, і для чоловіків у 60 років, то абсолютна більшість українських жінок, що досягли 50 років, готова вже сьогодні отримувати ще й право працювати і, відповідно, пішовши на пенсію в 60 років, у них буде можливість отримати більш гідну пенсію», — підкреслив міністр.

За рахунок бюджетних коштів у навчальному 2009 — 2010 році всі інтернати та спеціальні школи нашої області забезпечено комп’ютерною технікою. Для глухих дітей Одеської спеціальної школи-інтернату № 91 додатково закуплено аудіологічне обладнання. Звісно, проблеми шкільних закладів для дітей з фізичними та розумовими відхиленнями лише в такий спосіб не вирішити… Про це першочергово йшлося на засіданні колегії управління освіти і наукової діяльності облдержадміністрації.
Сьогодні на Одещині працюють 16 психолого-медико-педагогічних консультацій, з яких одна обласна та 15 міських. У минулому навчальному році їх фахівцями обстежено 5848 дітей шкіль­ного та дошкільного віку.
Подібні перевірки вкрай необхідні. Вони допомагають виявити вади розвитку малят на ранній стадії. На батьків тут покладатися не варто: вони не завжди зізнаються, що їхня дитина «відрізняється від інших». Саме ця несміливість дорослих — найголовніша біда малечі. Спеціа­лісти в один голос стверджують: страшний діагноз — півбіди. А справжнє горе — в тих сім’ях, де батьки ігнорують захворювання малят. Наслідки такої недбалості, звісно, жахливі: хвороба «пускає коріння» дедалі глибше і глибше.
Чим пізніше дитина, яка потребує кваліфікованої допомоги, потрапить до лікарів, тим складніше підготувати її до самостійного життя. Можна тільки уявити, як живеться дев’ятнадцятирічній глухій людині, яка жодного дня не навчалася, а потім раптово залишилася без батьків. І це, на жаль, не вигаданий приклад. Дівчина з такою долею проживає в нашій області. В Одесі ж мешкає розумово відсталий хлопчина, якого до п’ятнадцяти років не віддавали в школу. Список можна продовжити далі...

Тенденція масового виїзду «на заробітки» за кордон особливо актуальною була в 1990-х. Десятки тисяч працівників різних фахів (переважно робітничих і будівельних) щорічно полишали Україну в пошуках роботи за кордоном. Сьогодні трудова міграція носить не такий масовий характер. І все ж охочих працевлаштуватися за кордоном і сьогодні достатьньо. Сайт «Український бізнес ресурс» називає сім країн, де офіційно приймають робочу силу з України.

Росія виглядає найпривабливішою країною для наших заробітчан — тут не потрібна робоча віза. Якщо ви провели в країні понад 90 днів (термін, який громадянин України може працювати без легального працевлаштування і дозволу), є два варіанти. Перший — повернутися на декілька днів додому і знову в’їхати у Росію на три місяці. Другий — стати на міграційний облік. За законом зареєструвати вас у міграційній службі повинна сторона, що приймає, тобто роботодавець. Коштує ця процедура близько 50 грн плюс по 2 рублі за кожен з 90 днів (ще близько 50 грн).

Хоча за останній рік будівництво в Росії скоротилося на 50 — 60 відсотків, тільки в Московській області виділено понад 20 тис. квот для кваліфікованих будівельників з країн СНД (для різноробочих у всіх областях економіки — понад 35 тис.) Це 2/3 усіх трудових квот. Також затребувані слюсарі-складальники стаціонарного обладнання, робітники металообробної і машинобудівної промисловості, машиністи рухомого устаткування.

У посткризовій Європі з’являються тривожні тенденції. Дедалі частіше ультраправі ідеї знаходять підтримку серед європейських виборців. І в деяких країнах ультраправі партії набирають достатньо голосів, аби потрапити до парламенту. Хоча ще в 1990-ті такі сили вважалися мало не екзотикою, політичними страховиськами, до яких ніхто не прислухався і не сприймав усерйоз, а їхні шанси потрапити до великої політики наближалися до нуля, зазначає газета «День».
Проте новітні реалії ХХІ сторіччя створили умови, сприятливі для розвитку ультраправих ідей. Зокрема, багата Західна Європа переситилася дешевою робочою силою з країн третього світу, лави емігрантів, що по­стійно зростають, змушували уряди європейських країн приділяти їхнім проблемам дедалі більше уваги. Крім того, «чужаки» завозили з собою іншу культуру, яка, врешті-решт, почала створювати конкуренцію місцевій, традиційній. Ультраправі також добре зуміли зіграти на нотках економічної кризи — сама ідея про те, що мігранти відбирають у представників національної більшості робочі місця, зумовила шквал обурення та протестів. І коли в кращі часи вимагати виселення мігрантів було просто непристойно, то з початком глобальної фінансової кризи про це почали волати на повен голос.

За багаторічною традицією 14 червня Україна відзначила Всесвітній день донора крові. Цього року було вирішено закріпити за ним гасло: «Нова кров для людства». Це — щоб залучити молодих людей до благородної справи дарувати життя, адже донор у перекладі з латини й означає дарувати.
Відомо, що сьогодні потреба в донорській крові постійно зростає: збільшується кількість онкозахворювань, особливо крові; не знижується статистика ДТП та травмувань, при яких завжди потрібна донорська кров; є цілий перелік захворювань, одужання при яких можливе лише за достатньої кількості життєдайного біоматеріалу... Поділитися ж ним — справа доброї волі кожної здорової людини. Замінника людської крові не придумали, та й навряд чи таке колись буде можливим, тож людині може допомогти тільки людина.
На глибоке переконання фахівців, якщо молодь вже сьогодні не підтримає таку важливу, державної ваги справу, то суспільство може жорстоко поплатитися за свою масову байдужість.
Якщо вести мову про нашу Одеську область, то в запасах на кожного мешканця маємо не більше 5 мілілітрів крові при потребі 12, як визначає ВООЗ. Хоча й це вже показник, адже роком раніше не мали й 4 мілілітрів.

Як стверджував великий американський поет Роберт Фрост, дорослі — це ті самі діти, от тільки іграшки у них трохи дорожчі...
Того дня  Одеська кіностудія повнилася радістю, сміхом, веселим настроєм — тут відбувався Другий всеукраїнський благодійний фестиваль майстер-класів «Дизайнери щастя»,  організаторами якого виступили тренінговий центр «Іннер дизайн» та боулінг-клуб «Сім зірок». Свято проходило за підтримки Одеської міської ради, служби у справах дітей та було присвячене семи дитячим будинкам сімейного типу. Інформаційним спонсором заходу виступили «Чорноморські новини». Дуже радує те, що газета, яка перебуває сьогодні в непростих умовах виживання, знаходить ресурси, щоб допомогти тим, хто потребує допомоги ще більше.
Фестиваль розпочався з того, що організатори запропонували дорослим по-дитячому «відірватися». На вході кожному гостю одягали імпровізованого слинявчика з дитячим іменем і пропонували згадати власне дитинство. Статечні татусі та матусі майже не відрізнялися від малюків — найсміливіші з них були з бантиками, у панамках, а дехто «озброївся» навіть соскою на стрічці, як і пасує справжньому немовляті. Як з’ясувалося згодом, з сосками були тренери, які приїхали з різних міст України, щоб давати майстер-класи на цікаві теми. У звичайному житті це — лікарі, вчителі, журналісти, програмісти, художники та директори фірм, котрі знають секрет, як залишатися у душі молодими.

Під такою назвою в Овідіопольській районній дитячій бібліотеці відбувся захід, зорганізований товариством «Просвіта» та працівниками книгозбірні. А я щаслива, що була присутня на ньому, що бачила людей, які багато роблять для того, щоб поняття «дитяче щастя» наповнювалося реальним змістом.
Цьогоріч бібліотеці сповнюється 60 років. Дивовижно, скільки всього зроблено — ще повчитися б міській читальні! Тут діє клуб за інтересами «Пізнайко», ляльковий театр, практикуються сімейні читання. Цікаво була продумана програма і цього заходу, проведена значна підготовча робота.

Ця майже біблійна духовна формула прозвучала у щирому спогаді журналіста Олександра Небогатова, висловлена у статті «Лінія Міщенка у моєму житті». Мовиться про книгу «Життя його — «Чорноморка», присвячену пам’яті колишнього редактора газети «Чорноморські новини» Леоніда Васильовича Міщенка (Одеса, «Астропринт», 2010). Тут зібрано розповіді, спомини друзів, колег, просто небайдужих читачів; вміщено цікаві (часом просто несподівані) світлини, котрі розкривають досі не відомі нам сторони буття цієї глибоко порядної, світлої душі особистості; подано кілька принципових і майстерних публікацій Леоніда Міщенка, де яскраво спалахнула зірка справжнього патріота України, непересічного журналіста. Людяна книга про Людину рідкісної вдачі. Бодай побіжно хочеться висловити кілька думок про згадане видання.

Вперше я, учень-першокласник, побачив районну газету «Степова комуна» в руках у мідника Шевченківської МТС, який мешкав у нас, а їздив на роботу в Шевченкове. І чим вона запам’яталася? А тим, що в ній писалося, як у колгоспі, де був головою Макар Посмітний, вирощували коней для Червоної армії. Фондових коней! Кількох, між іншим, і в березівській артілі викохували. Ми, хлопчаки з Міщанки, бігали до стаєнь з ласощами для тих наших улюбленців. Так «Степова комуна» надбала собі в 1937 році ще одного читача. Мені цікаво було зустрічати на сторінках газети знайомі назви сіл, знайомі прізвища. Згодом читав, як заможно живуть у нас люди, а вітчим приносив з «Сінопункту» одержаний по карточці шматочок хліба, і мама ніяк не могла його поділити на чотири голодних роти. Газета писала, що ми, учні, посадили біля школи, навпроти редакції, абрикосову алею, принісши саджанці з розсадника на краю Березівки. А перед самою війною прочитав у «Степовій комуні» про військові навчання: як треба було діяти, коли нападе ворог.
Лихо потім і в реальності сталося. Пережили роки фашистської окупації. Окупантам не корилися, багато березівчан загинуло від куль катів. Як же раділи визволенню! Першого травня 1944 року я взяв у руки перший номер відродженої «Степової комуни» і прочитав замітки про героїв війни, які гнали фашистських загарбників з рідної землі.

Якщо ви запитаєте у жителів Ширяївського району, чи люблять вони свою газету «Промінь», то відповідь буде ствердною. Та й у відділі передплати вам скажуть, що саме «районку» місцеві жителі передплачують найбільше. Вже впродовж 75 років вона приходить у кожен дім як близький друг, порадник, співрозмовник.
Першим редактором газети був Іван Бондарук. У той період в редакції «районки» працювали журналісти, чимало з яких пізніше досягли висот. Наприклад, Володимир Михайленко був власним кореспондентом всесоюзної радіостанції «Маяк». Побував у багатьох країнах, на арктичній станції, на криголамі. Звідусюди вів чудові репортажі. Анатолій Кравченко був відповідальним секретарем «Променя», а згодом очолив відділ Укрінформу «Київ — РАТАУ». Чимало журналістів, які працювали тут, стали редакторами районних газет — Віктор Мінько, Петро Озаринський, Анатолій Соломієнко, а Григорій Яценко та Людмила Авраменко – кореспондентами обласних видань.

До Міжнародного дня захисту дітей Одеса перетворилася на дитячу планету. У місті відбулося безліч концертів та акцій. Діти повсюди малювали крейдою на асфальті, співали, танцювали і, звісно, отримували подарунки. Один з осередків свята — на Куликовому полі, де кращі конкурсанти, які напередодні яскраво заявили про себе на регіональному фестивалі-конкурсі дитячої та юнацької творчості «Сузір’я», показували свою майстерність на святковому гала-концерті.
Одещина завжди славилася талантами, й учасники «Сузір’я» підтвердили, що це справді так. Глядачі, а це також були переважно дітки, могли не лише насолодитися співом і танцями творчих колективів та сольних виконавців, а й ознайомитися з традиціями різних районів Одещини, багатої на народності і національності.
Оксана, 13 років, учасниця фестивалю: «Кращої можливості показати себе і подивитись, на що інші здатні, в мене ще не було. Я й не знала, що у нас стільки талановитих дітей! Коли бачиш, як інші виступають, хочеться сповна викластися, бути не гіршою. Мені дуже сподобалося брати участь в «Сузір’ї», сподіваюся, не востаннє».
Захоплення конкурсантки поділяє і випадковий глядач, 6-річний Сергійко. «Ми з бабусею гуляли тут і побачили концерт. Вони так гарно танцюють! Я теж танцюю, але поки що не так добре. А ще я на бокс ходжу», — додав малий і пообіцяв, що через рік побачимо його на сцені або, принаймні, — на ринзі.

Купити мопед сьогодні так само просто, як, наприклад, пральну машину. Були б гроші та бажання, а техніки в продажу предостатньо. Та якщо служниця-автомат покірно стоятиме у комірчині й по команді крутитиме в барабані ваші спідниці, то мопеда його власник «викочує в люди», роблячи транспортний засіб повноцінним учасником дорожнього руху. Як, власне, й мотоцикл, як і велосипед. Нічого дивного у цьому порівнянні нема, адже так виходить, що для керування мопедом, як і процесом прання, мати документи не потрібно.
Чи не кожен школяр сьогодні хоче бути власником мопеда. Багато хто таким і є. Наближається літо, тож хлопці та дівчата снуватимуть на своїх двоколісних дорогами.
Водії автівок не люблять вело- та мотовершників, бо вони, кажуть, тільки заважають нормальному рухові транспорту, миготять біля бамперів. У них своя правда: якщо ти без номера — ти на дорозі взагалі ніхто і твоє законне місце — на тротуарі. До слова: і одним, і другим заважають... пішоходи. Й усе б нічого, і ми, безколісні, мовчки пережили б таку нелюбов автоосідланих до всіх піших, якби не статистика ДТП. Вона ж констатує, що чи не кожна десята дорожньо-транспортна пригода в області трапляється за участі саме вело- та мототранспорту. Гинуть люди, з-поміж яких і діти.
Державтоінспектори в рамках операції «Мотоцикліст» (тільки за період з 24 березня по 7 квітня, — а такі операції проводяться регулярно) склали протоколи про 108 порушень Правил дорожнього руху з боку водіїв мототранспорту. До списку порушників потрапили 45 п’яних водіїв (4 мотоциклісти та 41 мопедист), три власники незареєстрованих мотоциклів, якими й керували без документів. Упродовж двох тижнів відпрацювання на арештмайданчики потрапили п’ять мотоциклів і 41 мопед.

Зараз Україна посідає 150-е місце з 223 країн за показником очікуваної тривалості життя і 115-е — у рейтингу свободи преси. Чому так? Конституція України не бездоганна й надає надто велику свободу тлумачення. Цим активно користуються сили, зацікавлені винятково у задоволенні власних інтересів. Всепроникаюча корупція дискредитує судову систему, а переважна більшість можновладців зловживає своїм становищем, ставлячись до власних повноважень як до інструмента особистого збагачення…
Хіба про таку систему мріялося після проголошення незалежності? Українці мають вже 4-го президента, 14-го прем’єра та 19 років чують обіцянки змінити життя на краще. Коли ж ці зміни настануть? Нещодавно у Києві стартував соціально-громадянський проект «Спочатку люди», кінцевою метою якого є нарешті щось змінити…
До березня 2011 року планується провести найбільш масштабне в історії України дослідження громадської думки. Проводитиметься воно у три етапи. Перший розпочнеться у липні — вересні цього року.
Здійснивши репрезентативний відбір громадян по всій країні, освічені психологи проведуть до 80 індивідуальних опитувань у вигляді інтерв’ю. Вік учасників — від 20 до 55 років. Таким чином, через фокус-групи буде визначено низку проблем, які турбують суспільство, а також виявлено регіональні відмінності у поглядах на ті чи інші питання. Наступний крок — підготовка анкети, за допомогою якої визначать громадську думку з кожного питання. На цьому етапі також формуватимуться фокус-групи (на базі статистичних даних про населення України). У результаті буде створена фінальна анкета — основа заключного, третього, етапу дослідження.

Уже кілька років міжнародна спільнота, особливо ті країни, що розташовані на берегах Дунаю, уважно стежить за відновленням Україною глибоководного суднового ходу «Дунай — Чорне море». Причин такої зацікавленості — кілька. Насамперед, звісно, бажання зберегти унікальну природу дельти ріки, що є спільною неоціненною спадщиною. Не менш важливий й економічний аспект справи. Бо у розвитку судноплавства на Дунаї, вільному виході до Чорного моря зацікавлені всі європейські держави. То як поєднати ці дві складові: збереження дикої природи і розвиток господарської діяльності?
В усьому світі вже давно існує успішний досвід компенсаційних заходів, спрямованих на усунення наслідків антропогенних впливів. Про перспективи таких компенсаційних заходів для української частини дельти Дунаю ми попросили поділитися своєю думкою міжнародного експерта, який довгий час працює у цьому регіоні, голову міжнародної організації «Коридор 7» і президента Інтернаціональної навігаційної асоціації на ділянці Австрії Отто ШВЕТЦА.

— Пане Шветце, що ви думаєте з приводу конфлікту між Україною і Румунією, пов’язаного з глибоководним каналом «Дунай — Чорне море», який проходить гирлом Бистре?
— Насамперед, хочу підкреслити, що як голова міжнародної організації «Коридор 7» я повинен зберігати нейтральну позицію, і все ж хотів би поділитися своєю думкою щодо проблеми, з якою зіштовхуємося.
Переконаний: всі країни дельти Дунаю однаковою мірою володіють правом мати доступ як до самої ріки, так і до виходів у Чорне море, використовуючи для цього порти, прокладені суднохідні канали або інші природні водні артерії. З іншого боку, існують певні правила, що забезпечують захист навколишнього середовища дунайського регіону, і цих правил повинні дотримуватися всі. Ми підтримуємо внутрішнє судноплавство саме тому, що це один з найчистіших видів транспорту. Але для успішного здійснення судноплавства необхідні певні інструменти. У цьому і полягає проблема.
Русло Бистре — дуже коротка притока Дунаю, і це дуже добре, у тому сенсі, що це забезпечує швидкий вихід до моря.
Україна, розпочавши будівництво каналу, припустилася помилки, не провівши своєчасно необхідних консультацій і погоджень умов будівництва, як того вимагають міжнародні норми. Необхідно було б запросити румунських і міжнародних експертів відвідати регіон та надати їм можливість самим поспостерігати, що там відбувається. Це дало б їм змогу переконатися, що навколишньому середовищу не було завдано шкоди. Що, втім, пізніше й підтвердили міжнародні експерти.

«Щоб на нас пішов дощ!» — це чи не найважливіше побажання, яке люди висловлюють одне одному, коли у розповні літа над південним степом гуляють гарячі посушливі вітри. Недарма ж мало не вся наша область називається зоною ризикованого землеробства. Ризик для селянина — річ драматична. Адже пожинає плоди своєї праці лише раз на рік. Немає тих плодів — вважай, змарновані всі зусилля. Тому так гостро у цих краях стоїть питання зрошення полів. Саме про це йшлося на нещодавній нараді-семінарі, адресою якого став Кілійський район. Керував роботою зібрання заступник голови облдержадміністрації Анатолій Новаковський.
Першим приймало гостей село Мирне, звідки всі вирушили на поля ТОВ «Дунай-агро». Й ось мета мандрівки — величезний пальметний сад, оснащений крапельним зрошенням. Про це диво в степу цікаво розповідав присутнім директор господарства Геннадій Сергійович Блідар. Одних лише персикових дерев, які завозили аж із Сербії, вісім сортів. Поруч уже доволі міцні яблуньки і зовсім молодий грушевий сад. Усі деревця підв’язані на шпалерах, тобто невисокі, що дуже зручно під час збирання врожаю. Вздовж дротів закріплені по всій довжині ряду тоненькі шланги, з яких повільно прямо під корінь капає вода. Такій плантації ніякі посухи не страшні.
Звісно, крапельне «задоволення» не з дешевих, що підтвердили представники фірм, які постачали обладнання. Однак, витратившись на підвідні трубопроводи, надалі можна суттєво заощаджувати на самій воді, яка для хліборобів сьогодні недешевий товар. Ось-ось сад почне плодоносити. А ще ж у господарстві (також на крапельному зрошенні) — п’ятнадцять столових сортів винограду. Десь треба зберігати всю цю продукцію. Тому розпочинають будівництво великого, на п’ять тисяч тонн, сховища-холодильника. Це дозволить не відвантажувати вирощене прямо з поля, а реалізовувати свій товар поступово, відшукуючи вигідні ринки збуту.

Красиве, мальовниче наше село Коханівка. Милуються його красою не лише місцеві жителі, а й кожен, хто побуває тут. Розташоване у широкій долині, підперезаній з двох боків ставками, потопає воно у розкішному краєвиді. Та як тут не любити, коли й назва така красномовна — Коханівка!
Та не про красу мовитиму. А про його нелегку на сьогодні долю, як і багатьох сіл у нашій Україні, де побачиш у тій красі забуття, руїни. Як у приповідці: «Бог — високо, цар — далеко». Десятки сіл нашого Ананьївського району, по суті, тихо собі вмирають — у них, в основному, старі люди доживають свій вік, молоді майже нема. Сумно, бо умре село — не виживе й Україна.
І все ж у цих убогих, збіднілих селах ще є люди, чисті душею, з козацьким духом, з творчим розумом і роботящими руками. Вони вселяють віру у краще. Попри всі труднощі сумлінно служать своїй справі, мають власні уподобання. Серед них і моя славна землячка Марія Миколаївна Оголюк. Знають її у нас як добру, дбайливу господиню, а цінують за талант вишивальниці. Причому майстрині особливої: вишиває вона на рушниках ікони. Справді має жінка дар Божий, і керує, либонь, нею Дух Святий — бо ті лики святі на полотні, немов живі. Вишити ікону — то дуже копітка справа. Годинами сидить у тому творенні Марія Миколаївна, добирає відтінки ниток, щоб усе виходило якнайкраще.

Діти — це наша з вами перепустка у вічність. Сьогодні нам є над чим серйозно задуматися: на Одещині щодня народжується в середньому до 80 дітей, тоді як понад 100 громадян вирушає в небуття. І це при тому, що останнім часом народжуваність зросла, завдячуючи збільшенню суми державної підтримки родин, до яких навідався лелека.
Щодалі — ситуація ускладнюватиметься, оскільки майже 60 відсотків українських сімей не можуть мати власних дітей, а ті, хто міг би покращити демографічну ситуацію (за даними соціологічних досліджень), обмежуються одним дитинчам, ну, іноді — двома, а ще рідше — трьома малюками.
Батьківство — це велика праця й велика відповідальність. Ні відпусток, ні вихідних. Довіку.
Часто можна почути, мовляв, навіщо плодити голоту, нехай спершу життя на лад піде, з’явиться стабільність, тоді й про дітей подумаємо. Шановні, ви зважте на те, що час ще ніколи нікого не чекав, і якщо ви, як і ваша половинка, були єдиною дитиною в батьків, то вашому синові чи доньці, коли виростуть (це ще при умові, що ви їх народите), доведеться заробляти на пенсію… шістьом. А соціологи стверджують, що, може, й десятьом, враховуючи бездітні пари.
Виходить, що нашими головними годувальниками завтра стануть ті, хто сьогодні зростає в багатодітних родинах. Станом на 1січня на Одещині налічувалося 12473 сім’ї, в яких виховується від 3 до 10 дітей і більше.
Шкода, що сьогодні таких звитяжців дехто просто не розуміє (у тому числі такі знаходяться і серед чиновництва), а дехто й відверто кепкує з того, що люди добровільно звалили на свої плечі такий тягар. Натомість, підключивши розум, мусимо бути вдячними таким матерям і батькам… за наш завтрашній день, за майбутнє нашої країни.
Як сьогодні живеться їм, турботливим і відповідальним, кожному з яких доля щедро насипала повні пригорщі щастя — цілу купку дітей?

Термін «гендер» (з грецької — «походження», «матеріальний носій спадковості», «той, що народжує») ввела в соціальні науки Енн Оклей у 70-ті роки XX століття.
Гендерна рівність є однією з ознак правової держави. Держава зобов’язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством.
Яке ж сьогодні становище жінок в Україні?
Коли підходить жіноче свято, знаходяться і чудові троянди, і такі ж красиві слова. На роботі, вдома, на вулиці панує піднесений настрій, чоловіки гарячково шукають подарунки. Та завтра — як ото в толстовському «Після балу»…
Ось уже другий десяток років живемо в незалежній країні, а в цьому майже нічого не змінилося: гарні квіти, солодкі слова, та коли придивитися пильніше — така ж дискримінація жінки, як і раніше. Сьогодні в українському парламенті 8 відсотків депутатів-жінок. Це при тому, що «краща половина» суспільства складає 54 відсотки населення. Жіноче представництво в органах влади мізерне, виняток хіба що — коли йдеться про обслуговуючий персонал. «Подай», «принеси», «організуй», «звари», «прибери» — все, як і вдома. Очевидно, наше суспільство ще не готове до розв’язання проблеми гендерної рівності. Характеризуючи цю проблему, народний депутат Роман Зварич зазначив: «Україна приєдналася до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка була схвалена на рівні ООН 18 грудня 1979 року, й взяла на себе зобов’язання забезпечити жінкам право на працю, право на однакові можливості незалежно від статі при влаштуванні на роботу, право на здобуття освіти, вільний вибір професії. У нашій Конституції є стаття 22, яка забороняє будь-яку дискримінацію, що надає переваги одним і карає інших на основі расової чи статевої різниці. Але це загальні декларації. Ще нема механізму, який забезпечує їх дотримання. Верховна Рада продовжує видавати на-гора закони, в яких міститься прихована дискримінація жінок».