Упродовж трьох днів, 19 — 21 серпня, центральна вулиця Одеси — Дерібасівська — перетворилася на велику книгарню. Тут вирував уже XIV міжнародний книжковий ярмарок «Зелена хвиля». Це міське свято книги просто неба традиційно проходить за активної підтримки одеської мерії.
Така форма свята — ярмарок під відкритим небом — досить зручна для читачів-книголюбів. Десятки тисяч книг на одній вулиці — від перевидань класики до альбомів і листівок, від модних романів до енциклопедій і словників — були представлені гостям «Зеленої хвилі» у майже 60 наметах, у яких видавництва пропонували свою продукцію. Ось уже 14 років «Зелена хвиля» є також місцем зустрічі професіоналів видавничо-книготорговельного ринку, бібліофілів і масового читача.
За традицією, відкрив книжковий ярмарок Михайло Жванецький, він же провів і її перші заходи — прес-конференцію та популярну серед відвідувачів «автограф-сесію».
Далі була презентація нового альбому «Одеський регіон. Благословенні краї». У цьому альбомі, виданому трьома мовами, подані 250 фотографій з інформацією про визначні історичні пам’ятки кожного району і міста області.
«Словники — хранителі мови» — так називалася зустріч з бібліо-графом, філологом, завідувачкою сектору «Закордонне українство» Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького Ганною Єфімовою.

Твори Іллі Ільфа та Євгена Петрова «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» досі для багатьох є джерелом великої втіхи і насолоди. У цьому можна було ще раз переконатися 17 серпня біля меморіальної дошки великому комбінатору Остапу Бендеру на вулиці Катерининській, 47, де успішно фінішував автопробіг, організований Спілкою автоклубів України, українським клубом «Джип Патріот — команда пригод» та Українським клубом автотуристів.
Цей захід був присвячений 80-річчю іншого автопробігу, описаного в «Золотому теляті». Згідно з романом, такого ж літнього дня 1930 року з міста Арбатова й почалася запаморочлива гонка екіпажу «Антилопи-Гну» у складі Адама Козлевича, Михайла Паніковського та Шури Балаганова під керівництвом командора Остапа Бендера в місто Чорноморськ (читай Одесу) за мільйонами Корейка.

Того вечора з театральної сцени звучали веселі дотепи, жарти, діалоги, пародії, розігрувалися кумедні сценки тощо. У жанрі традиційного театрального «капусника» колектив Одеського російського академічного драматичного театру закривав сезон 2009 — 2010 року. Артисти традиційно сміялися з традиційно безталанного артистичного життя та злиднів. «Грошей нема, і нема перспектив» — співали зі сцени, пов’язуючи усі свої мрії про славу й заможність винятково з кінематографом, але ніяк не з рідною сценою. Вони від душі веселилися і веселили публіку. А в залі були не лише «театральні люди» — як мовиться, а й віддані театрали і справжні друзі. Вони дарували артистам свою любов, щирі посмішки та квіти. А рівень доходів лицедіїв мав символізувати один з подарунків — повна пиріжків з капустою таця. Мовляв, театр піднявся на вищу сходинку — став академічним, а зарплатня залишилася такою ж, як і була.
Утім, наприкінці вечора директор театру Олександр Копайгора чи то в стилі жанру, чи дещо відійшовши від гумористичної загостреності, згладив соціальний момент улесливими зізнаннями владі, сказавши:
— Наша любов до обласної ради й облдержадміністрації не знає меж. Мало того, що апаратні наради йдуть російською мовою, так ще й грошей стали давати більше. Спасибі за це голові обласної ради Миколі Скорику та губернаторові Едуардові Матвійчуку.
А коли так, то й усі попередні, хоч і жартівливі нарікання на бідність та безгрошів’я вже можна було сприймати як данину традиційному акторському мистецтву «капусника». Хоча могли б і обіграти, скажімо, тему «апаратна нарада в російському театрі державною мовою» — чом би й ні, дуже весело.

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.

За умов багатоманітності стилів і напрямків, розмитості поняття «мистецтво», що зводиться часом до якоїсь акції, наповненої соціальним підтекстом, або лише до вияву індивідуальної екстравагантності автора, як прихисток спри-ймаються твори традиційного реалістичного штибу. Спробуйте заінтригувати глядача лише одним своїм живописним баченням, вольовим актом, втіленим на полотні, — оце й буде справжній тест на професійність. Саме на такий тест зважився нещодавно одеський живописець Геннадій Горбунов, представивши свій живопис у виставковому залі Будинку медпрацівника.
Інтрига в тім, що художник, який давно розміняв сьомий десяток, лише тепер (думаю, не без наполягання друзів) зробив імпровізовану й свою першу в житті персональну виставку. І справа не лише в тому, що, як зізнався автор, усе було ніколи, затягував побут, а ще різкі суспільно-політичні, навіть революційні зміни вибивали з русла. Це лише зовнішній фактор. Зазначимо, що є чимало прикладів, коли на революційній хвилі (нон)конформісти ще й гроші заробляли. А якщо здійснити екскурс у далекі 1918 — 1920-ті — тоді виставок аж ніяк не бракувало. Мабуть, справа все ж у високій вимогливості художника до себе, бажанні створити той шедевр, який задовольнить морально.

З  презентації  книги про  етногенез  гагаузів

У заключний день проведення загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулася презентація книги, що серед інших отримала відзнаку конкурсу: «Шлях до себе: аспекти історії, культури, демографії, етнографії, етногенезу гагаузів» (Кишинів, 2009). Її автор — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії, держави і права АН Республіки Молдова Ольга Радова-Каранастас.
Учасників зустрічі привітали заступник директора ОННБ  ім. М. Горького Ольга Бельницька, голова Гагаузького національно-культурного товариства «Бірлік», депутат Одеської облради Петро Волков, почесний гість бібліотеки, професор Стамбульського університету Буніамін Ацгюльтенкін, організатор конкурсу, голова Одеської обласної організації НСЖУ Юрій Работін, а також його переможці — представники українських громадських організацій Республіки Молдова, журналісти.
Ольга Радова-Каранастас ознайомила присутніх зі змістом книги, акцентувавши увагу на головних аспектах. Судячи з назви, статті збірника присвячені широкому спектру проблем, пов’язаних з етногенезом гагаузів, їх розселенням і минувшиною. Науковець здійснила певний прорив у вивченні історії переселення гагаузів з Балкан у південну Бессарабію (Буджак), продовживши біографію співплемінників принаймні на півстоліття (з кінця XVIII). У цьому їй допомогли нові архівні джерела, в тому числі й турецькі.

Колись давно наше величезне село, мабуть, для зручності поділили на квартали, тобто такі собі житлові мікрорайони з усім своїм. От і в третьому кварталі є свій будинок культури. Переступив я його поріг і не пошкодував. Тут вирує справжнє театральне життя з напруженими репетиціями, далекими гастролями. Керує творчими аматорськими колективами директор закладу, випускник Алматинської консерваторії (Казахстан) Юрій Васильович Крутіков.
Під час концертів незмінний успіх мають ансамбль бальних танців «Усмішка» та оркестр народних інструментів. Якщо до першого входять в основному підлітки, то у другому вік учасників не обмежується. Є такі, що не сходять зі сцени вже багато років. Хотілося б познайомити вас зі ще одним ансамблем — східного та сучасного танцю з гарною, дещо архаїчною назвою «Фаетон».

Попри складний, сповнений поневiрянь та бiдностi життєвий шлях письменника Олександра Грiна, його творчiсть є якоюсь дивною та загадковою, а світ у ній постає напрочуд романтичним. Грiн завжди сподiвався, що несподiване щастя прийде всупереч усім негараздам. Ця віра допомогла авторові за три роки, незважаючи на важку хворобу, написати чарiвну повiсть-казку «Червоні вiтрила». Саме ця книга, сповнена всепереможної надiї, здатної творити дива, надихнула завзятих мрійників з Одеси взятися за створення першого міжнародного фестивалю «Червоні вітрила».
8 липня по всьому світу відзначають день пам’яті Олександра Степановича Гріна. І в Одесі ця дата не залишилася непоміченою. На прес-конференції в інформаційному агентстві «Міст-Одеса» можна було сповна відчути грінівський дух. Місце проведення конференції організатори фестивалю обрали невипадково, адже для Гріна саме міст — це сполучна ланка між культурами Росії та України. Помітною у його творчості є й Одеса, де письменник працював найбільше. За словами організатора проекту Рити Колобової, учасниками свята зможуть стати всі охочі, незалежно від віку і місця проживання. Основний критерій — присутність у творах грінівського духу. Варто лише дотримуватися романтичних ідеалів, любити життя і щиро вірити в те, що окрилена щастям людина може створити диво власними руками.

У читальному залі Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки (ОУНБ) ім. М. Грушевського відкрився Регіональний тренінговий центр.
Призначений він для навчання бібліотекарів та користувачів книгозбірні комп’ютерної грамотності, пошуку інформації в мережі Інтернет, використання новітніх комп’ютерних технологій. Цей тренінговий центр входить до мережі бібліотек, обладнаних сучасними технологіями, створеної у межах програми «Бібліоміст».

Не пам’ятаю, хто сказав, що Господь при народженні людини обдаровує талантом кожного на 1 відсоток, а 99 відсотків — це щоденна важка праця, лише завдяки якій можливо виявити й розвинути багато­гранність таланту. Так, творчі можливості дитини необмежені і багато­гранні. Треба тільки зуміти влучно розкрити той яскравий феєрверк її здібностей, вчасно підставити своє крило, щоб мудро спрямувати на творення добра і краси, бо
Де мудра підтримка
і тепле крило,
Там хочеться жити
й творити добро!
Вивчення народознавства сприяє формуванню у підростаючого покоління духовності, народної моралі, загальнолюдських цінностей. З 2003 року у Теплодарській ЗОШ я вела народознавчий гурток і літературну студію «Джерельце», куди приходили мої п’ятикласники вивчати традиції, звичаї та обряди рідного краю. А ще вчилися римувати. Хтось з них перестав писати вірші, а хтось продовжує. Як, скажімо, Оленка Мостова та Оля Клевець, які перейшли до будинку дитячої та юнацької творчості, де з 2004-го я веду народо­знавчий гурток «Калинонька». А віднедавна ще й керую фольклорно-краєзнавчим гуртком «Стожари», де більше уваги приділяється вивченню українського фольклору. Разом з вихованцями виїжджаємо в експедиції з метою дослідження давніх звичаїв, обрядів та традицій українського народу.

ДІТЕЙ, які розмовляли бретонською, раніше дражнили. Нині працює близько сорока шкіл, де викладання ведеться регіональною мовою. Отже, бретонська (мова народу, що населяє найзахідніший регіон Франції) продовжує жити.
Свято «Ноз» є типовим тутешнім нічним гулянням. Влітку бретонці щочетверга влаштовують танці на площі перед маяком у селищі Бангор на найбільшому бретонському острові Бель-Іль. Перед сценою в останніх променях сонця, що поступово занурюється в океан, у традиційному колі танцює близько 200 осіб. На сцені грає популярний гурт «Арвест». У репертуарі — як традиційні бретонські пісні, так і власні композиції. «Ми співаємо про сьогодення, про актуальні суспільні проблеми — все бретонською мовою», — розповідає Ів Жеґо. Ян Рауль, другий фронтмен гурту, додає: «Бретонську вивчили вже після закінчення школи. Це було трохи запізно, але так хотілося опанувати мову наших дідів». На думку юнака, бретонська мелодійніша за французьку.

Нинішнього року cповнилося б 85 одеському живописцю, члену Спілки художників з 1954-го, викладачу Одеського художнього училища Володимирові Путейку.
До нього, випускника Харківського художнього інституту, успіх на ниві образотворчого мистецтва прийшов ще на початку 1950-х, коли дипломну роботу — картину під назвою «О. М. Горький та М. М. Коцюбинський на острові Капрі» — прямо з інститутської майстерні взяли до експозиції Декади українського мистецтва та літератури в Москві.
Володимир Григорович народився у Білорусі — у селі Люденевичі Гомельської області. У тридцяті роки, коли в селян-одноосібників почали відбирати землю й майно, родина Путейків переїхала до Таганрога Ростовської області. Тут хлопчик пішов до першого класу. Краса приморського міста з мінливими безмежними водними просторами, кам’янистими берегами, будиночками на терасах викликала вже у підлітка нестримне бажання малювати. Воно й привело його спочатку до гуртка при будинку піонерів, потім — до художньої студії, що працювала в місцевому палаці культури. Саме тут він спізнав основи законів образотворчого мистецтва. Малював все, що потрапляло під допитливий погляд. Особливо вдавалися портрети батьків, сестер, однолітків.

П’ять місяців тому у київському виданні «Факт» вийшов друком роман культової української письменниці Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Наклад книги – 20 тисяч примірників, з яких 12 тисяч уже розкуплено. Втім, до Одеси ця книжка ще не дійшла. Не дочекавшись, доки наші дистриб’ютори довезуть «Музей покинутих секретів» в одеські магазини, письменниця приїхала до нас, щоб провести презентацію особисто.
Яскрава, емоційна, по-європейськи вишукана Оксана Забужко одразу полонила журналістів своєю небуденною манерою спілкування, своєю елегантною простотою, вибачившись за спізнення:
— Перепрошую, але гостинні одесити переставляють мене, як пішака, з однієї клітки на іншу, дуже багато зустрічей доводиться провести.
Письменниця чимало часу спілкувалася з студентами, підписувала книжки, розмовляла з читачами...
Оксана Забужко одразу поділилася своїми враженнями від нашого міста, де була останній раз майже десять років тому.
— Тут панує легка й невимушена атмосфера, подібна до середземноморської, — зазначила вона. — Наближення до Одеси відчувається «зміною температури» ще при перетині мосту, де Хаджибейський лиман, розлого розгортаючи крила, зустрічає усіх, хто приїздить у місто автошляхом.
— Письменник людина тексту, «гомо вербаліс», — ділиться Оксана Забужко. — Я завжди вгризаюся у будь-які тексти і поїдаю їх, мов гусінь, де б я не була: в ресторані, на вулиці, у магазині. В Одесі потрясні вивіски, в яких непереборний гумор одеситів, який так і не змогли знищити ніякі вирівнялівки.
— Гра починається, ледве в’їжджаєш у місто. Цікаво, кому спало на думку назвати ювелірний магазин «Спокуса»? Грабіжників спокушають, чи що? Але такі думки тривають недовго, бо на наступному розі «Пані аптека», або ж «Сладка хатка», у якій одне слово українське, друге — російське. А ось «Риби та інші делікатеси». Такі лінгвістичні казуси — на кожному перехресті, нові, цікаві вивіски, кожна зі своєю інтригою. Вони повертають місту його атмосферу дорадянської, старої Одеси, з її логікою борщу, де вариться все, що завгодно, де змішані усі мови та національності. Відчувається такий собі вінегрет полікультурності, де пахне морем.

З  нагоди  сторіччя  Одеського  Українського  клубу

На рубежі ХІХ — ХХ сторіч Одеса була центром культурного життя українців. Перша демонстрація «За українську мову!» пройшла тут ще у 1905-му. А у 1912-му саме в Одесі було перекладено українською повість «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. І в цьому нема нічого дивного. Потреба в українській мові тут постійно була: в Одесі ніколи не було менше 30 відсотків українців. Тому на Півдні України існували й існують українські культурно-просвітницькі організації. Щоправда, не завжди легально…
В Російській імперії початку ХХ сторіччя слово «українець» було забороненим. Його замінили дозволеним «малоросіянин».  Звісно, за таких умов про існування «українських» організацій не могло бути й мови.
Успішну «Просвіту» ліквідували по всій Україні. Втім, українців Одеси це не злякало. І вже за рік, у 1910-му, колишні просвітяни (О. Панченко,
І. Резниченко, Ф. Андерегг та А. Крижанівський) ініціювали створення Українського клубу. Членами новоявленої організації стали знакові для тогочасної Одеси персони та представники інтелігенції. Зокрема — віце-президент Одеського товариства красних мистецтв М. Брайчевський, архітектор Ф. Нестурх, видавець
Є. Фесенко, юрист С. Шелухин, актор П. Цесевич, один з фундаторів Української автокефальної церкви
В. Чехівський…

Всесвітній день музеїв відзначатимуть уночі. З нагоди свята понад 2200 музеїв із 42 країн організували особливі виставки та майстер-класи, які пройдуть саме у ніч з 15 на 16 травня. Назва дійства — міжнародна акція «Ніч у музеї». Започаткували її у «столиці музеїв» — Парижі одинадцять років тому. Першим в Одесі цю ідею втілив Музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова. Вже кілька років поспіль він єдиний підтримує цю акцію. Зараз до неї приєдналися ще п’ять одеських «скарбниць мистецтва»…
Так, Літературний музей стане місцем вогняної містерії. «Вогненні реконструкції античної архітектури» — такий проект там представить український художник Володимир Бахтов. За допомогою авторської техніки «геліографіті» будуть відтворені втрачені пам’ятки та будівлі. Тобто за допомогою аркуша паперу, фотозйомки та факелу… Детальніше про таку техніку зображення розповість фільм «Вогненна візуалізація античних храмів», який також запланований у «нічній» програмі. Окрім цього, відбудеться «поезо-концерт» одеських літераторів. А в Саду скульптур, що поруч з музеєм, увесь час гратимуть інструментальні ансамблі.

Найстаріший у країні Одеський театр юного глядача нинішнього, 2010 року,  відзначає свій дуже шанований ювілей — 80-ліття.
Відкриття Одеського театру для дітей відбулося в суботу, 10 травня 1930 року. Цього дня прем’єрним показом о 14.00 розпочалася вистава «Фріц Бауер» у постановці режисера С. Мануїловича. Зі сцени розповідалося про сумне життя політемігранта і його сім’ї під час страйку в Німеччині.
Творчою діяльністю театру на першому етапі керував завідуючий художньою частиною і головний режисер М. Молчанов. У наступних, на той момент, репертуарних планах значилися постановки вистав «Викрадачі вогнища», «Тимошкін рудник» і «Аул Гідже». Незабаром, після 10-літнього ювілею театру, 6 квітня 1941-го, указом Президії Верховної Ради УРСР йому було присвоєне ім’я письменника Миколи Островського.
Велика Вітчизняна війна застала ТЮГ на підйомі творчої діяльності. І цей високий рівень колектив сповна підтвердив своєю працею в умовах евакуації. А після звільнення Одеси, 7 листопада 1944 року, наш ТЮГ першим серед дитячих театрів України відчинив двері юним глядачам, запросивши їх на виставу за російською народною казкою «Про Івана-царевича».

Понад десять років обласна Рада миру проводить благодійні культурно-просвітницькі заходи «Великодні зустрічі», «Різдвяні вечори», «Золота осінь миру», які відвідують сотні одеситів і гостей міста. Кращі артисти і колективи вважають за честь виступити для людей без будь-якої оплати, окрім аплодисментів вдячних слухачів. Разом з членами президії Ради миру організовує такі заходи заслужений працівник культури України Тамара Сазонова.
У концертах, де присутні найрізноманітніші жанри, знайшлося місце й українській пісні. Спочатку в чудовому концертно-виставковому залі благодійного фонду «Надія, добро, добробут», який очолює голова обласної Ради миру, Герой України Володимир Філіпчук, відбувся творчий вечір лауреата міжнародних конкурсів народної творчості — українського народного хору і фольклорного ансамблю «Джерела» Одеського училища мистецтв і культури ім. К. Данькевича, а через кілька днів у Будинку культури медичних працівників — авторський вечір «Люблю я тебе, Україно!» композитора, заслуженого працівника культури України Валентини Ульяш.

Важко уявити наше дитинство без улюблених казок датського письменника Ганса Крістіана  Андерсена. Адже завдяки його чарівним історіям ми знову і знову потрапляємо у світ дивовижних пригод та яскравих героїв. Андерсенівські персонажі не випадково привертають до себе увагу представників будь-яких поколінь — вони завжди несуть людям любов до всього живого на землі, вчать піклуватися один про одного, відстоювати справедливість і боротися за добро. Так, кожен з нас може із задоволенням пригадати, як вперше гортав сторінки книжок всім відомого казкаря, уявити себе поряд з його незабутніми героями.
Цього року увесь світ відзначає 205-ліття від дня народження Г. К. Андерсена. Саме з цієї нагоди в одеському будинку творчості «Зоресвіт» відбувся дитячий концерт «Андерсен — найвідоміший казкар Датського королівства».
У підготовці заходу взяли участь учні молодших класів 113-ї та 30-ї одеських шкіл і вихованці «Зоресвіту». Ініціатива проведення такого дійства належить завідувачкам двох міських бібліотек — № 23 і № 10 — О. Соленко та І. Юзик. Їхню ідею підтримав директор будинку творчості «Зоресвіт» О. Яременюк. За його словами, така співпраця є найбільш ефективною та продуктивною, до того ж саме таким чином відбувається заохочення юних одеситів до читання і проявів своєї творчості. «Для нас дуже важливо, щоб діти мали змогу розвивати свій інтелект, творчість, креативність. І сьогодні ми вперше об’єдналися з двома бібліотеками заради однієї спільної мети — виховувати майбутнє інтелектуальне покоління, яким буде пишатися не тільки Одеса, а й увесь світ», — зазначив директор будинку творчості.

Минулої суботи в Одесі відбулася незвичайна акція — «Вторгнення мистецтва в публічний простір». Понад 50 митців з України взяли участь у перетворенні звичайного одеського тролейбуса на арт-майданчик. Серед них мистецьким маршрутом мандрували літератори брати Капранови, Андрій Бондар, музичні гурти «Топоркестра», «Русичі», роботи Олександра Ройтбурда та фотографів з різних міст України.
Ідея цього проекту належить формації «Мистецькі мандри» (м. Одеса), яка  спробувала перевтілити тролейбус на сцену, галерею та декорації одночасно, аби продемонструвати одеситам сучасне українське мистецтво різних стилів і напрямків. Замість обдертої реклами, на вікнах та стінах — фотороботи українських фотографів, на задньому майданчику — сцена для музичних виступів та літературних читань, на стелі салону — інсталяція, а на спеціальному екрані демонструвалася добірка відео-арту.

Чому в Україні нема українського кіно? Запитання здається риторичним. Хоча тут можна було б поставити контрзапитання: а чи багато, назагал, є українського в духовному житті нації? Може, є українське телебачення? Може, процвітає українське книгодрукування? Чи існує український шоу-бізнес?
Та задаймося іншим запитанням: коли щось робиться (чи не робиться, хоч могло би — за логікою розвитку), то це комусь таки вигідно.
Якщо українське кіно знищене — значить, це комусь було вигідно, і не будь-де, а на владному-таки олімпі у Києві. Були, отже (і є, певна річ), лобісти — такі собі «дядьки отечества чужого», котрі зробили все для того, щоби українське кіно, яке мало неабиякі здобутки і яке знали у світі, зникло як мистецтво. А натомість щоби прийшли сюди запопадливі сусіди і знімали тут свої «мильні опери» та інший непотріб, використовуючи за безцінь наших акторів, наші знімальні площі і т.д. А потім нас же і годували цим антимистецьким фаст-фудом. Ні, зовсім невипадково і телеефір, і кінотеатри, й увесь інформаційний простір засмічені чужоземним продуктом. Це вигідно їм не лише економічно. Від цього вони отримують, передусім, ідеологічну вигоду, насаджуючи своє бачення не лише історії, духовних та морально-етичних цінностей, своєї ментальності, але й бачення нами нас самих.
Та все-таки вряди-годи з’являються й українські фільми. Біда лишень, що це кіно нам не показують, тобто, не йде воно в кінотеатрах, на телебаченні. Інколи можна «скачати» з Інтернету чи купити диск. Серед них — і нова картина відомого режисера Олеся Янчука «Владика Андрей», присвячена видатній історичній постаті митрополита Андрея Шептицького.
Олесь Янчук став широко відомим після свого кінофільму «Голод-33», знятого вже на сконі імперії. Відтак пішли картини «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» (про загибель Степана Бандери), «Нескорений» (про Романа Шухевича), «Залізна сотня» (за мотивами книги Юрія Борця «У вирі боротьби») І, нарешті, «Владика Андрей» — кіножиттєпис славного митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.
Нещодавно в Одесі відбувся показ цієї картини в кінотеатрі «Маски». Перед початком демонстрації Олесь ЯНЧУК погодився відповісти на кілька запитань кореспондента «ЧН».
— Пане Олесю, в одному інтерв’ю (здається, радіо «Свобода»), говорячи і про становище українського кіно, ви сказали, що маєте великі сподівання на нову владу, котра зверне, врешті-решт, увагу на багатостраждальний наш кінематограф. Було це ще до президентських виборів. Що ви можете сказати сьогодні? Чи не розвіялися ваші надії?
— Надії на поліпшення ситуації існують — у сфері кіно, певна річ. Є вже і перша ластівка: Верховна Рада ухвалила, нарешті, «Закон про кіно», а Президент його підписав. Це добре. Єдине, що насторожує: закон вступає в силу з 1 січня 2011 року. На мій погляд, краще було б, якби він запрацював негайно. А стосовно надії, знов-таки... вочевидь, минуло ще зовсім мало часу. Ми поки що в очікуванні.
— На ваш погляд, що таке національне кіно в Україні? Те, що ми бачимо на телеканалах та в кінотеатрах, зрозуміло, не є національним — це однозначно. Хоч воно, бува, знімається й в Україні. Та от ми дивимося польське, італійське, французьке кіно, не кажучи вже про індійське... У кожного кінематографа є своє національне обличчя. Обов’язково повинно бути!
— Почнемо з того, що українського кінематографа тепер нема взагалі — на кіностудії ім. Олександра Довженка знімається один фільм на рік. Нашого кіно сьогодні практично нема. За останні роки українське кіно практично зникло з прокату. А що таке національне кіно... це те кіно, яке експонує ту чи іншу тему, ту чи іншу проблему, яка стосується безпосередньо України. Ми дуже багаті на художні твори, наше мистецтво є надзвичайно цікавим та емоційним. Історія наша дуже цікава, та, водночас, на жаль, незнана. Має бути якась певна географія. Це, гадаю, найголовніше.

Нещодавно в обласному центрі української культури вручено щорічні премії імені Ростислава Палецького.
Він пішов з життя за не з’ясованих досі обставин. Як багато інших українських мистців — згадаймо тут художницю Аллу Горську, композитора і співака Володимира Івасюка... Це було характерною ознакою підневільної України: трактувати як націоналізм мистецтво, що мало яскраво виражені національні риси, корінням своїм сягало праукраїнських глибин. Отже, будило національну свідомість, національну пам’ять, спонукало до роздумів.
Саме таким було і мистецтво Ростислава Палецького. Ним захоплювалися, його уважно вивчали. Проте сам майстер жив у далекому селі Троїцькому на Любашівщині, відшукував талановитих дітей та навчав учнів творчо мислити в річищі національного орнаменту, бачити не лише зовнішнє, а й уміти зазирнути углиб.
Не можна сказати, що видатний мистець, заслужений майстер народної творчості України, по смерті був приречений на забуття. Залишалися учні — продовжувачі школи Палецького, хоча твори його розсіяні по приватних колекціях та музеях. Інтерес до постаті мистця та його творчості тою чи тою мірою триває.

Щоб зрозуміти танець, перекладач не знадобиться. Певно, так думали глядачі французької вистави сучасного танку, яка нещодавно відбулася в Одеському обласному російському драматичному театрі ім. А. Іванова. Натомість словник під час перегляду дійства став би у нагоді. Причому не стільки французько-український, скільки «хореографічно-словесний», якби такий існував…
Відомо, що назва твору — якщо не половина його смислу, то, принаймні, натяк на смисл. Взявши це за аксіому, пильно слідкуємо за тим, що відбувається на сцені. Там чотири дівчини хаотично рухаються довкола трьох великих квадратів. На їхні рухи, звісно, впливає музичний супровід. Сходячись у танок під уривки з класичних творів та авангардні композиції, вони викрикують фрази. (Ті, хто володіє французькою, розуміють: вони між собою ледве пов’язані…) Ці фрази дублюються проектуванням на квадратах. Здається, що кожна з них — уривок з життя. Так спогад чіпляється за спогад, утворюючи «золоті тенета» пам’яті…

Ці слова з вірша Василя Барладяну-Бирладника у концентрованому вигляді характеризують книжку одеського краєзнавця Олександра Павленка «Молога (з найдавніших часів до початку ХХ століття)», що вийшла друком під рубрикою «Басарабські селища» (а саме таким є авторське написання цього топоніма). А кілька віршів, що передують основному тексту книжки, тематично перегукуються з її змістом, як і низка поезій, котрі завершують її. Зовсім недавно вона вийшла у черговій серії книжок, що четвертий рік поспіль видаються з ініціативи міського голови Едуарда Гурвіца та за дієвої підтримки міськради. Це є другим, виправленим та доповненим, виданням книги (перше з’явилося друком у 1999 році). Важливим достоїнством її є той факт, що вона вийшла в авторському перекладі з російської мови.
Видання це більшою мірою історичне, ніж краєзнавче. Проте включення його до видавничої серії, що виходить з міською символікою, засвідчує, передусім, зростаючу у суспільстві цікавість до рідної історії — на тлі знову нав’язуваних йому міфологем та ідеологічних стереотипів радянської доби. Люди хочуть знати правду про минуле рідного краю. І саме таку правду — у вимірі одного лише маленького буджацького селища — пропонує читачам автор книги «Молога», дослідник знаючий і чесний, безсторонній та сумлінний.

Наші  прізвища в  історії  рідного  краю

У міській школі №2 довгий час працював Павло Матвійович Кичук, шкільний тесля і вчитель праці одночасно. Його любили і поважали всі. Людина великої доброти і фахового вміння, Павло Матвійович був для нас не просто вчителем, а й життєвим наставником.
За клас йому слугувала маленька столярня у кінці шкільного подвір’я. У ній, притиснувшись один до одного, стояли дерев’яні верстаки, за якими ми вчилися пиляти, стругати, свердлити, довбати отвори в деревині, клеїти, забивати цвяхи різної довжини, навіть фарбувати свої вироби, бо ми майстрували для школи різні полички, табуретки, ремонтували парти та стільці.
Уроки столярної справи суттєво відрізнялися від інших — не змістом, а характером, бо в класі-майстерні постійно стояв гамір: грюкали молотки, хрипіли ножівки, шерхотіли рубанки, діти голосно перегукувались. Уроки ті були незвичайними для нас ще й тому, що то було повоєнне дитинство. Більшість з нас росла без батьківського догляду, без особливої опіки. Тож Павло Матвійович, навчаючи столярству, завжди казав: «Вчіться, поки я живий!»
Нам подобалося і було зрозуміле в ньому, здавалося, все. Крім прізвища — Кичук. Якось ми вирішили спитати у нього про це, бо у прізвищі вчувалося чомусь монголо-татарське відлуння. Павло Матвійович здивовано подивився на нас, ніби перевіряючи, чи не криється за цим якась каверза, на яку завжди здатні хлопчаки. Але ми й на думці не мали брати на кпини улюбленого вчителя.

Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Демократичний Альянс» оголошує конкурс писемної, мальовничої та інтерактивної творчості «Шевченко 3D». По закінченню конкурсу проводитиметься фестиваль, на якому його учасники отримають пам’ятні подарунки, а переможці — цінні призи.
Умови прості. Учасникам необхідно надіслати власні твори у жанрах: «слово» (поезія, проза), «зображення» (малюнок, фото), «медіа» (відео, мелодія) за трьома напрямками:
патріотизм — за темами: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «Не вмирає душа наша, не вмирає воля!», «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»;
лихо — за темами: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!», «У всякого своє лихо», «Тут, і всюди — скрізь погано!»;
краса — за темами: «У нашім раї на землі нічого кращого немає…», «Подивіться на рай тихий, на свою країну! Полюбіте щирим серцем…», «От де, люди, наша слава, слава України!».

У Загнітковому сільський будинок культури об’єднує з десяток гуртків художньої самодіяльності. Більше сотні любителів сцени відшліфовують у них свої творчі здібності. Чи не найпопулярнішим є фольклорний ансамбль «Витоки». У ньому тридцять талановитих тутешніх жителів — вокалісти, декламатори, танцюристи. По зернині збирають вони і щоразу відтворюють на сцені, а під час великих свят — на вулицях, українські обряди — вечорниці, вертеп, Маланку тощо.
Вінок сільських талантів доповнюють ляльковий театр, драматичний, інструментальний колективи, вокальний ансамбль «Веселі заспіви», якому, до речі, вже виповнилося тридцять шість років. Окрім підготовки самого сценічного дійства, акторам доводиться власноруч виготовляти декорації, ляльки, костюми, що у них чудово виходить.

По 15 травня в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького проводиться конкурс рецензій на кращі книги, видані в Україні впродовж 2009 — 2010 років. Акція здійснюється в рамках підготовки до ХІ Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині», яка цьогоріч відбудеться 20 — 22 травня.
Метою конкурсу є підтримка активності читачів бібліотеки, оцінка якості нових надходжень, визначення читацького попиту. Саме під час цієї виставки й підведуть підсумки конкурсу та відзначать його переможців.
Структурно виставка  «Най­кращі видання в Україні 2009 — 2010 років» має два розділи: «Лауреати ХІ Всеукраїнського рейтингу «Книга 2009 року» та «Нові надходження до фондів 2009 — 2010 років».

Для кожного  народу, який змушений був надовго залишити Батьківщину, дуже важливо зберегти традиції і культуру предків і передати їх наступним поколінням. Та далеко не кожна діаспора, зокрема і в нашій багатонаціональній Одесі, створює свій культурний центр, будує власну церкву...
Вірменська громада нашого краю пішла іншим шляхом. При церкві навіть відкрито недільну школу, завдяки чому багато вірменських дітей, які народилися тут і не знали жодного рідного слова, отримали змогу вивчити мову своїх дідів, батьків. Також при школі організовано різні гуртки, які дають можливість глибше пізнати культуру свого народу.
Вагомим набутком вірменської діаспори було створення в 2008 році танцювального колективу «Барекамутюн» («Дружба»). За цю благородну справу взявся професійний балетмейстер з Єревана Хачатур Абаджян. Це була значна подія для вірменських дітей. «Коли в Одесі ще не було вірменських народних танців, коли ще не приїхав наш керівник, я хотіла піти на сучасні танці. Дуже подобалися латиноамериканські. Але мені не дозволили батьки. Сказали, що це не моє майбутнє, — згадує Тамара, одна з танцівниць ансамблю. — Але коли відкрився гурток національних вірменських танців, я сказала, що все, можете мене навіть не зупиняти — я  туди піду!»
Перший виступ «Дружби» відбувся у Вірменському культурному центрі. Як розповів Хачатур Абаджян, тоді колектив ще тільки сформувався і не було навіть концертних костюмів. Тому танцювали для тісного кола — батьків та друзів. «А коли нам виповнився рік, ми давали концерт разом з грузинським танцювальним ансамблем «Сакартвело». Я товаришую з керівником цього ансамблю Аркадієм Якобішвілі. Він мій найближчий колега», — зазначив Хачатур Абаджян.

Однією з найцікавіших подій, що були присвячені великому світлому святу Воскресіння Христового, стала персональна виставка заслуженого майстра народної творчості Зої Пасічної «Писанкові розсипи» в Одеському обласному центрі української культури.
Далеко запівніч художниця ще розмальовувавла писанки — засівши за цю урочу роботу ще за дня, вже не могла стати на хвилю, зупинитися, бо тоді — хоч перепрошуй вибачливо. У кого? Стояли незримо довкруж якісь образи, щокожен — то наче дух святий, пильно дивилися, і невтямки було, як вони водять її рукою, щоби достеменно відтворювалися на тих писанках прадавні символи.
Коли писачок довершував потаємний узір, писанка раптом оживала, вона починала говорити-виповідати свої таємниці. А декотрі, навпаки, мовчки давали до зрозуміння, щоби вона сама розкрила їх таїну...
Тиха ніч за вікном — перша ніч квітня, місяця цьогорічного Великодня — немовби чатувала спокій художниці: писанки малюються з чистою, світлою душею. Вони лежали на столі, наче розкрита мудра книга: розпочни читати — і все стане до ладу, всі розкриються таємниці. Вже завтра — а проте ні, вже сьогодні, бо онде й ніч довершує свої чаклування — ці писанки люди читатимуть на виставці. Стоятимуть перед великими аркушами паперу із зображеннями старовинних сакральних знаків, прагнучи прочитати загадкову символіку дохристиянської доби. Дуже давно, в часах, куди важко засягнути навіть уявою, все це мало ритуальне значення, як і вишиті узори на рушниках та вбранні. Тепер усе це більшою мірою, сказати б, декор, данина певній моді, традиції. Роки войовничого атеїзму привели українців в епоху забуття — чи не тому сьогодні ми такі ниці духом та байдужі до всього, що відбувається з нами?..

27  березня — Міжнародний  день  театру

Це свято не лише майстрів сцени, а й мільйонів глядачів та шанувальників мистецтва перевтілення. Та, на жаль, суспільство наше починає забувати національних геніїв, на прикладі котрих потрібно вчитися. Мабуть, дуже доречним буде згадати найвидатнішу українські трупу, яка увійшла в історію під назвою «трупа корифеїв».
Історія їхнього тріумфу почалася наприкінці XIX століття. У 1882 році в Єлисаветграді (нині — Кіровограді) відомий на той час актор, драматург Марко Кропивницький створив театральне товариство, до якого ввійшли молоді митці, майбутні зірки української сцени — Марія Заньковецька, Микола Садовський, Михайло Старицький, а згодом — Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті та Іван Карпенко-Карий.
Перші гастролі новоствореної трупи пройшли у Києві. «Когда после последнего представления публика вошла в экстаз и начала разносить актеров по улицам с громкими криками и аплодисментами, тогда донесли генерал-губернатору Дрентельну, что труппа небезопасна, что она вызывает демонстрации и сеет крамолу. Дрентельн испугался и запретил подпускать украинскую труппу к Киеву на пушечный выстрел», — згадує Микола Садовський. Таким чином, шлях до Києва їм закрили, і митці були вимушені шукати собі притулку в Одесі, місті, котре стане центром їх творчої діяльності на цілі десятиліття і зіграє доленосне значення в історії розвитку та становлення української сцени.

У Києві відкрилася виставка раритетних речей геніального українського поета і художника Тараса Шевченка. До експозиції увійшли понад сто рідкісних видань, офорти та рукописи, а також прижиттєві світлини, які майже 70 років зберігалися у США. Тепер завдяки зусиллям Інституту літератури НАН України та Фонду послів США унікальні експонати зможуть побачити всі охочі. Їх виставили в столичному музеї літератури.
Одним з перших виставку відвідав посол США Джон Теффт, який спеціально до цієї події вивчив «Заповіт» українською мовою. «Це прекрасна подія і чудова експозиція, це найкраще, що ми могли зробити для України напередодні річниці з дня народження Тараса Шевченка», — зазначив пан посол на відкритті виставки. «Нині українська громадськість уперше ознайомилася з цією унікальною колекцією родини Терещенків. І в цьому є певний символізм: у час становлення незалежної демократичної України, спадщина, духовний заповіт Великого Кобзаря вельми потрібні для подальшої розбудови держави Україна... Я пишаюся тим, що за сприяння Фонду послів США, за підтримки української наукової громадськості ці раритети повернулися додому і слугуватимуть народові України», — сказав дипломат.
Ці раритети були вивезені директором київського будинку-музею Тараса Шевченка Андрієм Терещенком у роки Другої світової війни: спершу до Мюнхена, а на початку 1950-х — до Нью-Йорка. Після смерті Терещенка його колекцію передали на тимчасове зберігання до Української вільної академії наук у Нью-Йорку.
Як розповів заступник директора Інституту ім. Тараса Шевченка Сергій Гальченко, частина експонатів зараз реставрується. «Але тут — найцінніші. На реставрацію виділено близько 2000 доларів, а організація виставки —  суто на добровільних засадах», — сказав він.
Найціннішим експонатом виставки є перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1840 року.