З виставки, яка уперше показана в Одесі

Чи вмієте ви читати карти? Не ті, якими грають у різні картярські ігри і якими, бува, маніпулюють не лише фокусники, а й шулери. А справжні, географічні карти — мапи, які також бувають різні. І якими теж, до слова сказати, нерідко маніпулюють шулери, але не картярські — бо то таки мистецтво, а звичайнісінькі пройдисвіти.
Рік чи два тому читачі однієї з одеських газет, такої собі рептильки, з подивом побачили на першій сторінці мапу Європи у вигляді... певної частини, на якій Україна була показана... дуже непристойно. Що тут скажеш? Хворі на голову люди, та й по всьому. Чоловіче, якщо ти до такої міри ненавидиш країну, у якій живеш, то прошкуй собі на всі чотири сторони. Але ж треба, напевне, відробляти гроші, які не платять задурно. А не так давно один псевдоісторик та невдаха-літератор, а за сумісництвом ще й плейбой (нехай би цим і займався) на сторінках уже центральної газети повчав читачів, що таке історія України та Росії, і також маніпулював мапами. Діагноз той самий, та ще й на тлі такої самої патологічної ненависті до самостійної України.
Ті, хто бачив ці неподобства, за які треба було б відповідати за всією суворістю закону, подивилися та й забули. А мапи, яким по 300 — 500 років, живуть і понині, несучи на собі правдиву інформацію — географічну, історичну, мистецьку, адже у давні часи мапа була ще й мистецьким твором: у XVI — XVIII століттях для їх виготовлення запрошували дуже відомих майстрів-граверів, котрі вигострювали свою майстерність на гравіюванні мініатюр на біблійні сюжети.
У ці дні стародавні мапи України можна побачити на виставці в Одеському художньому музеї. Усі вони — із зібрання київських колекціонерів Артема Рудика, Мирослава Вагери та родини Олексія й Ігоря Шереметєвих-Богомольців. Експозиція відображає практично весь процес картографування території України від самого початку виникнення перших друкованих мап.

14 серпня минає 235 років, як через два місяці після захоплення царськими військами Запорозької Січі з’явився маніфест Катерини II про її ліквідацію
Цей день, коли остаточно було зруйновано Запорозьку Січ, чорною датою увійшов в історію нашого народу. Проте доля української вольниці була вирішена дещо раніше. 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор, фаворит Катерини II Григорій Потьомкін. За терміново розробленим планом для проведення операції спрямували майже стотисячне військо (за деякими даними — шістдесят тисяч). Командував операцією колишній австрійський офіцер сербського походження, генерал-поручик Петро Текелій.

Мешканець міста Умані Григорій Єрофійович Уманець цього літа гостював в Одесі у сестри, до чиєї оселі поштою приходять «Чорноморські новини». Переглянувши, які знайшов, номери, дійшов висновку: газета твердо відстоює патріотичний український напрямок. «Ми з вами однодумці, — пише у своєму листі гість Одеси, — тому й прошу розповісти правду, що болить мені і таким, як я. Веду мову нібито про відомі речі, але, на жаль, відомі вони далеко не всім. Тому й взявся за перо».
Хочу звернутися до людської пам’яті і совісті, яку десятиліттями радянська влада намагалася наповнити недовірою і ненавистю до українців. Давнє гасло колонізаторів «Розділяй і володарюй!» досягло своєї мети. І до сьогодні україноненависниками нагнітаються всілякі страхіття, які буцімто вчиняли «бандерівці». Війна є війна — ідеальною вона ніколи не буває, але слід давати правильну оцінку історичним фактам.
Скажімо, в Італії боровся із загарбниками Джузеппе Гарібальді, звільнив державу. Він — національний герой. Партизани Української повстанської армії (УПА) також боролися за звільнення рідної землі. То чому ж до них ставлення зовсім інше?

Так звана фінська кампанія 1939 — 1940 років увійшла в радянську історію як одна з ганебних і водночас трагічних сторінок. Про поразку радянських військ не любили згадувати, а після розвалу СРСР це відійшло у далеке, ніби «чуже», минуле. Тому, мабуть, мало хто знав, що ті події прямим чином стосуються України. Адже була розгромлена 44-а дивізія, яка дислокувалася у Житомирі та Новограді-Волинському.
Кілька років тому у Фінляндії створили документальний фільм, присвячений тій зимовій кампанії. Фінські кінодокументалісти закликали відгукнутися вцілілих бійців 44-ї дивізії. Вдалося знайти лише шістьох. І їх запросили до Фінляндії, на місця колишніх боїв.
Фільм Анті Каскія розповідає про історію цього елітного військового з’єднання. Воно відоме ще з часів Громадянської війни як дивізія Щорса. На кадрах кінохроніки дивізійники постають доволі героїчно: хвацько скачуть на конях, відчайдушно рубають шаблями. Героями вони постають і пізніше, коли 1939 року «звільняли» Західну Україну. Адже вступ Червоної армії на тодішню польську територію був начебто суцільним святом. Квіти, обійми, каїнові поцілунки з галичанами... Але вже восени 1939-го інтернаціональний дух «визволителів» Західної України почали підігрівати політруки. Тепер, мовляв, треба допомогти Фінляндії, щоб туди першими не вдерлися німецькі війська. Зрозуміло, справжні плани радянського керівництва ніхто бійцям не розкривав.
Отже, саме за такої ейфорії 44-у перекидають на північ. Одяг на солдатах був для нашого клімату: чоботи, черевики, холодні шинельки. Офіцерам за кілька днів видали білі кожухи. Саме ті кожухи були добрими мішенями для фінських снайперів, позбавляючи підрозділи командирів.

Минуло майже сім десятиліть відтоді, як наш народ почув страшне слово «війна». Причому повідомлялося про раптовий напад фашистської Німеччини на могутній СРСР. Без будь-якого попереднього оголошення. Лише в останні роки у відкритому друку з’явилися відомості про те, що ні про яку «раптовість» не могло бути й мови. Чи не півтора десятка різних джерел попереджували тодішнє радянське керівництво про підготовку Гітлера до нападу. Навіть називали конкретну дату. Однак всі роки шкільні підручники історії вперто втовкмачували нам думку про несподівану війну.
Залишимо це на совісті їхніх авторів. Моя ж мова про інше. Усі роки після Громадянської війни народ був мобілізований на небачений трудовий подвиг. Завдяки звитяжній праці мільйонів людей створювалася така потужна військова міць, яку можна було протиставити будь-якому агресору. Було зведено тисячі заводів, фабрик, створено наукові центри, де розроблялися новітня техніка і технології, що перетворювало нас у могутню державу. Отже, трудовий фронт зробив усе, щоб дати ворогу рішучу відсіч.
Тож коли сьогодні заслужено вшановують тих, хто здобував Перемогу в бою, я завжди думаю: невже меншої уваги заслуговують ті, хто забезпечував їх тил? Адже патріотизм виявляється не лише в бойових діях. Без бази, створеної у тилу, Перемога стала б немислимою. А там до виснаження працювали жінки, підлітки, старі люди, наближаючи світлий день визволення.

Урочисте покладання квітів до пам’ятника Богдану Хмельницькому, приурочене до 351-ї річниці перемоги українського козацького війська під проводом гетьмана Івана Виговського, і засідання «круглого столу» з цієї нагоди провели в Одесі активісти обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, козацького товариства «Січ», краєзнавці, викладачі вишів, письменники і представники низки громадських організацій.
За словами керівника об’єднання ветеранів Віктора Мастеренка, «блискуча козацька перемога під Конотопом 10 липня 1659 року є однією із славних сторінок історії України і назавжди залишиться у вдячній пам’яті нащадків. Бо козаки проявили взірець мужності у битві з московськими окупаційними військами», — передає кореспондент УНІАН.
Історичні передумови, що призвели до битви під Конотопом, висвітлив доцент Одеського аграрного університету Геннадій Чеканович, наголосивши, що «при всіх недоліках, незавершеності і неповноті військово-політичний договір 1654 року відкривав певні перспективи для розвитку і співіснування двох сусідніх народів, дозволяв вирішити низку завдань у руслі історичного прогресу».

Минув  351  рік  славній  перемозі  козаків  гетьмана  Івана  Виговського  під  Конотопом

КОНОТОП — одна зі славних сторінок української історії. З тих її сторінок, що надійно були заховані від українців на цілі століття. Чому? Та тому, що знання власної історії робить людину — а відтак і народ — свідомими свого призначення на рідній землі жити на лише заради того, щоби добре їсти і м’яко спати та нахапатися якомога більше з її багатств, а присвятити своє життя слу­жінню Батьківщині.
Славних сторінок в українській історії багато (як, утім, в історії будь-якого народу). Проте українці ніколи не знали їх, і не знають ще й по сьогодні, а тому не вшановують своїх національних героїв. На їхніх діяннях не виховуються підростаючі покоління — вони не знають нічого українського. Ні в культурі, ні в науці, ані у військовій сфері — хоча воєнна наука українців, до слова сказати, у великій пошані в світі. Варто бодай згадати (безвідносно до теми) про те, що досвід ведення війни загонами УПА вивчається у Європі. Що ж до гетьмана Виговського, то він, завдяки тактиці та вмілому використанню війська і союзницьких сил, розбив удвічі більше за чисельністю царське військо.
Коли до Богдана Хмельницького дійшло, нарешті, усвідомлення тієї смертельної небезпеки, під загрозу якої він поставив не тільки щойно виборену ціною страшних жертв державу, а й увесь український народ, уклавши договір з російським царем, було запізно.

Нерідко, їдучи десятим трамваєм через Близькі Млини, доводиться чути таке: «И что это за улица Ивана и Юрия Лип? Было же нормальное название — Советская!» Не хочу зосереджуватися на тому, наскільки воно «нормальное». Скажу інше: якщо забуватимемо, не шануватимемо пам’ять про тих, хто багато зробив корисного для рідного краю, — гріш нам ціна. А Іван Липа саме з когорти таких діячів.
Неподалік Одеси поміж двома гамірними автотрасами простяглося село Великий Дальник — справді величезне і багатолюдне. У середині позаминулого століття все населення обслуговував лише один лікар, що працював на так званій медичній дільниці Одеси. Що він міг вдіяти, коли насувалися епідемії, через які багато дітей помирало у зовсім ранньому віці? І хоч через півтора десятиліття з’явилися добре оплачувані вже два лікарі й два фельдшери, становище суттєво не змінилося.

BIТЧИЗНА міряється висотою нашого неба, широтою нашого поля й ріки, красою душі. Але наше життя замулене. Чи знають наші діти, що таке Дніпро? Ще хтось може сказати, що це стільки-то кубометрів води, а що це пам’ять нашого роду, що Дніпро тече й у наших жилах — не знають. Чи знають, що таке Запорозька Січ, чи знають, що таке Кодня, чи знають хто такі князі Святослав і Данило Галицький, хто такі Сагайдачний, Богун, Залізняк? Вони знають тільки спотвореного Богдана. Їм не казали про це триста п’ятдесят літ, і ми не розповіли їм за ці дев’ятнадцять. Бо й ніде було розповісти. Наші вожді не спромоглися на всеукраїнську тиражну газету, не спробували підтримувати українські видання, українське слово», — писав недавно у «Літературній Україні» знаний письменник Юрій Мушкетик.
Погоджуючись з кожним його словом, все ж скажемо, що є у нас лицарі історичної науки, їх мало, але вони є, які, незважаючи на мінливість політичних вітрів над Україною, правдиво, а не на догоду недругам держави, піднімають пласти національної пам’яті. Серед них, до речі, і сам Юрій Мушкетик, який у своєму новому романі «Останній гетьман» докладно розповів про Кирила Розумовського.

Крізь страх репресій і замовчування тоталітарним режимом, крізь байдужість і небажання бачити істину вільним світом українці пронесли правду про Голодомор. Незалежна українська держава назвала Голодомор геноцидом українського народу, добилася його міжнародного ви­знання.
Українці не лише зберегли пам’ять про мільйони невинних жертв, не дали приховати злочини їхніх катів, але й застерегли світ перед можливістю повторення цього жаху. Сьогодні ми маємо захистити ці здобутки, не допустити реабілітації сталінізму та його злочинів.
Остаточне і безповоротне засудження злочинів тота­літарного режиму в Україні, і найбільшого з них — геноциду 1932 — 1933 років, — запорука нашого незалежного демократичного майбутнього.
Українці в Україні та 32 країнах світу об’єднали зусилля на захист правди про наше минуле, організувавши кампанію «Не дамо згасити свічу пам’яті». Її мета — вшанування пам’яті мільйонів жертв Голодомору 1932 — 1933 років, недопущення замовчування справжніх причин, наслідків та організаторів геноциду.

Спочатку трохи передісторії. Коли наш «25%-й президент» покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі «награну» йому «кремлівську мелодію» — що Голодомор в Україні «не був геноцидом», бо тоді потерпіли «й інші народи СРСР» (задавись логіка! — а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), — він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна — то не «Вона-Воно-Вони», як придумали «їм» московські політтехнологи. Україна — це спільнота «мертвих, і живих, і ненарожденних», і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш — як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею «поруліть».
Янукович це правило порушив. Тому що про «мертвих», тобто про національну пам’ять «інших народів СРСР», мають дбати президенти тих «інших народів», і якщо президент Медвєдєв цього не робить — його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом’янутими — значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить «Таскать вам нє пєрєтаскать!» на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Медвєдєв звелів — а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го — як сільський злодій, якого заїжджий енкаведист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми — а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв’язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.
В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам’ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, — то все-таки більше «ритуал під річницю», з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов’язаний: за класиком кажучи — «наносили землі та й додому пішли». Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?..

За радянських часів основними носіями історичної правди про український народ були представники діаспори. Таким чином пам’ять про жертви Голодомору збереглася впродовж понад півстоліття. Діаспора доводила перед світом, що Великий Голод 1932 — 1933 років був Геноцидом українського народу. Натомість СРСР заперечував це і навіть пропагував, що голоду в 1932 — 1933-му взагалі не було. До речі, у той час СРСР експортував зерно. Натомість голоди інших декад (20-х і 40-х років) СРСР визнавав як наслідки природного лиха, війни тощо та навіть у той час шукав допомоги у Заходу.
Пройшли процеси переоформлення колонії на незалежну державу. Почала сама Україна говорити про Великий Голод 1932 — 1933. Всі президенти України визнали цю велику трагедію та намагалися не тільки допомогти діаспорі у представленні цієї історичної правди перед світовим товариством, але зрозуміли потребу просвітлення і власного населення, яке було виховане на радянських підручниках та пропаганді. Почали появлятися книжки і пам’ятники жертвам в Україні — від пам’ятного знаку на Михайлівській площі до Свічки Меморіалу на вулиці Івана Мазепи. А з розсекреченням архівів КГБ на території України (і навіть частинно в Москві) почалися нові солідні дослідження не тільки великої трагедії, але страшного злочину. Найбільша заслуга у цьому була Президента Ющенка, який робив це діло не тільки «екс офіціо», але з власного переконання. В цьому багато допомагав новостворений Інститут національної пам’яті.

З  історії  села  Ряснопіль

Станом на 1881 рік населення Ряснополя складало 424 душі (238 православних, 25 протестантів, 105 іудеїв, 56 штундистів). У Гнатівці мешкало 552 особи (304 православних, 4 іудеї та 244 штундисти). За національним складом переважали українці, євреї та німці. Основними власниками земель були пани Іван Олександрович та Олена Дорофіївна Гіжицькі, які багато часу проводили у своєму ісаївському маєтку (тепер Миколаївський район). Частиною земель поблизу Ряснополя володів Іван Ірак­лійович Курис, що був власником Петрівського замку (нині Комінтернівський район). Як відомо, дружиною Івана Куриса була донька Гіжицьких — Любов.
Щодо обробітку земель, то більшу їх частину пани здавали в оренду міщанам з Одеси, нім­цям-колоністам та окремим селянам строком на 8 — 12 років з розрахунку 2,5 — 3 карбованці за десятину. Загальна кількість орендарів складала 50 — 60 осіб. Однак на території Ряснопільської волості тоді проживало близько 5 тисяч громадян, і їхній со­ціальний стан за такого способу користування землями, зрозу­міло, покращуватися не міг. По­дібна ситуація спостерігалася і в інших волостях Російської ім­перії. Щодо Гнатівки, то через зниження купівельної спроможності основної маси населення 1893 року вона втратила статус містечка і почала зватися селом.

Нещодавно у видавництві «Астропринт» побачив світ черговий номер громадсько-політичного збірника «Інтелігенція і влада». Пропонуємо вашій увазі статтю «Програмові засади та організаційні форми існування Гельсінського руху в Україні (1976 — 2010 роки)», вміщену у збірнику.
Проблема захисту прав та основних свобод людини є важли­вою та актуальною в сучасному світі. Міжнародне співтовариство об’єднує свої зусилля з її вирішення, в тому числі й шляхом іс­нування Гель­сінського руху у більш ніж 25 країнах. Цей рух, що виник з прийняттям у 1975 році «Заключного акта Гель­сінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі», був і залишається найбільш згуртованим та дієвим механізмом впливу на державну владу з метою додержання міжнародних зобов’язань у площині прав людини.

Двадцяте століття в історії людства позначене великими досягненнями науки, техніки, культури, філософської думки. Та саме з ним пов’язані й не знані у попередні віки нищення людей, репресії, переслідування, катування, що стосуються, насамперед, диктаторів Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. В умовах тоталітарного режиму вважалося, що світлого майбутнього можна досягти тільки ліквідувавши ворогів народу і тих, котрі мислять інакше, ніж велить «генеральна лінія партії». Згадаймо сталінський вислів: ліс рубають — тріски летять.
Згідно з відомою доктриною Маркса, звільнитися від минулого можна лише шляхом нищення всього, що належало до старого світу, аби пролетаріат з допомогою революції міг скинути з себе всю «старую мерзость». Отож, захопивши владу, більшовики почали знищувати політичних опонентів. Це була боягузлива політика, яка свідчила: сповідувана ними ідея не до вподоби суспільству, де вони привласнили владу. Сьогодні відомо: саме Ленін і його партія є винуватцями страхітливої громадянської війни, по закінченні якої намагалися відновити Російську імперію — вже червону.
Стосовно України нових господарів життя лякала тутешня освічена, свідома частина нації. В очах сталінських ідеологів вона становила загрозу розгулові «диктатури пролетаріату» та ще, борони, Боже, відновлення капіталізму. Саме наперекір цьому на тлі пропаганди соціалістичної реконструкції та української «совєтської» культури організовувалися гучні політичні справи, каяття. Як відомо, терміни «совєтський» (у значенні соціалістичний) та «національний» не є ідентичними. Вони — антиподи. Тому все національне нещадно нівелювалося заради утворення спільноти під назвою «совєтський народ».

Нещодавно у видавництві «Астропринт» вийшла друком чергова книга авторів, які упродовж тривалого часу складали успішний науково-дослідницький  дует, професора Григорія Гончарука та доцента Олександра Нагайцева — «Неравная борьба продолжалась: Этнический потенциал движения за независимую Украину по отечественным документам 1965 — 1974 годов: Часть третья».
Це вже п’ята книга документальних матеріалів цих учених, присвячена висвітленню різноманітних і багатогранних форм боротьби українських громадян — представників різних націй та етнічних груп — за свободу і незалежність України проти тота­літарного радянського режиму. Саме тому автори дали своїй черговій праці характерну назву: етнічний потенціал руху за незалежну Україну. В ній йдеться не тільки про боротьбу, яку вели кращі сини й дочки етнічних українців, а й численні представники патріотично орієнтованих інших етносів, які населяють Україну і які брали найактивнішу участь у боротьбі за свободу і незалежність її багатонаціонального народу.

(Продовження. Поч. у номері за 3 квітня).

З  історії  села  Ряснопіль

На початку березня 1861 року по селах і містечках Російської імперії почали оголошувати маніфест про скасування кріпацтва. Зібрали селян і в економії Івана Олександровича Гіжицького. Із зачитаного випливало, що селянам треба ще два-три роки попрацювати на пана у формі оброку та панщини. Однак ще один примірник маніфесту надійшов священикові місцевої Петропавлівської церкви Молчанському. У неділю після богослужіння він прокоментував текст маніфесту таким чином, що селяни повністю звільняються від обов’язкової праці на поміщика. Цей факт викликав збурення серед народу, а відлуння скандалу докотилося до Петербурга. Священика арештували.
Як би там не було, але скасування кріпацтва поступово почало змінювати свідомість, став наростати як економічний, так і суспільно-політичний ентузіазм населення. 1862 року в Ряснополі та Гнатівці засновуються поміщицькі школи. Опікали їх Іван Олександрович та його дружина Олена Дорофіївна Гіжицькі. До 1869-го зарплата вчителя Ряснопільської школи складала 80 карбованців на рік. Потім, протягом кількох років, школа утримувалася на кошти громади, а 1872-го, очевидно, через убогість «сільського бюджету», була закрита. У 1874 році донька Івана Гіжицького Любов (прізвище за чоловіком — Курис) пожертвувала 340 карбованців на облаштування навчального закладу, і його прийняло на баланс земство. Зарплата вчителя тепер піднялася до 400 карбованців на рік. Школа відзначалася як зразкова, навчалися в ній переважно хлопчики. Збереглися дані за 1870 рік, за якими у Ряснополі до школи ходили 22 хлопчики і 5 дівчаток, а у Гнатівці відповідно — 25 і 2.

134 роки тому, у травні 1876-го, під час відпочинку у німецькому місті Емс, російський цар Олександр ІІ підписав цензурний акт, який в історії отримав назву Емський указ.
З-поміж багатьох інших це була одна з найбільш драконівських заборон української мови. Новий указ категорично забороняв провозити книжки
з-за кордону без особливого дозволу, не можна було друкувати українською мовою оригінальні твори  й переклади (окрім історичних пам’яток і творів письменників, але — російським правописом, і також з особливого дозволу). Нарешті, третім пунктом заборонялися сценічні вистави та друкування нот з українськими текстами.
А ще ж не слід забувати, що до цього був і Валуєвський указ 1836 року, не менш категоричний (разом з Емським два цих ганебних для цивілізованого світу державних документи стали апогеєм русифікаторської політики стосовно українців), і ще давніші розпорядження попередніх царів, від навіженого Петра та катерининської політики повного поневолення українців та знищення навіть пам’яті про колишню козацьку державу, цілковитого зруйнування української освіти.
Якщо впродовж багатьох століть українську мову не лишень цинічно, брутально забороняли, а й вбивали методично, цілеспрямовано та жорстоко, якщо так само жорстоко, масово в часах обох імперій — царської та комуністичної — винищували її носіїв — селянство, українську інтелігенцію, а в підсумку залишалися найгірші гени, якщо впродовж кількох століть тривала насильницька, примусова русіфікація, — то нічого дивного нема в нинішньому ганебному становищі української державної мови в державі Україна.

Понад 50 років знадобилося, щоб Радянський Союз визнав: вбивство польських військовополонених здійснено НКВС у квітні 1940-го. Для знищення 15 тисяч офіцерів не існувало ніяких правових підстав. Вони були громадянами суверенної держави, не вчинили нічого протиправного в СРСР. Отже, не підпадали під дію радянської юрисдикції. Страта польських військовослужбовців — злочин сталінського режиму.
Сьогодні у зв’язку з авіакатастрофою польського літака слово «Катинь» знову звучить зловісно. То що ж воно таке — Катинь?
Передача польській стороні документів про катинську трагедію відкрила шлях слідству. У вересні 1990-го справу прийняла слідча група головної військової прокуратури на чолі з полковником юстиції Олександром Гретецьким. За півтора року розшукано й проаналізовано архівні документи, що зберігалися за сімома печатками, зібрано речові докази, проведено допити свідків, ексгумацію у місцях захоронень, одержано висновки експертів. «Катинська справа» — це понад 100 томів. Слідство встановило, що не лише у ровах Катині покояться польські офіцери. Хоча поняття «офіцери» — надто загальне. Дві третини інтернованих — це офіцери запасу: вчителі, адвокати, лікарі, інженери, викладачі вузів і гімназій, капелани, студенти. Польський генерал Андерс зазначав: «Москва здійснювала план обезголовлювання суспільства». Якщо зважити, що в цей же час з Польщі депортувалися родини приречених, сумнівів не виникало: як і в Україні, знищувався цвіт нації. Причому в Катині поховано лише тих, хто утримувався у Ковельському таборі. Де завершився хресний шлях інших військовополонених із таборів у Старобельську та Осташкові, невідомо було до 1991-го. Та через рік встановили і місця їхньої страти, і місця захоронення — лісопаркова зона Харкова та селище Мєдноє Тверської області.

До річниці Норильського повстання

Першим ударом по тоталітаризму стало Норильське повстання. Воно примусило владу не лише розпустити окремі ланки ГУЛАГу, а й розпочати демонтаж «всієї системи терору, яка створювалася з 7 жовтня 1917 року». Це висновок російського вченого — доктора філософії Ігоря Чубайса, взятий з його статті «Хто зруйнував сталінізм: про наших Че Гевар, про не-хрущовську відлигу й про те, яка історія нам потрібна» (газета «День», 15.05.2009).
ЦЕ ПОВСТАННЯ відбувалося з 25 травня по 4 серпня 1953 року в п’яти чоловічих й одному жіно-чому таборах під Норильськом, за полярним колом, де в’язні майже голими руками будували мідеплавильний завод, працювали на копальнях і зводили місто. У серпні цього ж року вибухнуло друге, ще масштабніше, повстання в районі Воркути, де 100-тисячна колона в’язнів, добре вишколених колишніх воїнів (УПА, Радянської армії, РОА генерала А. Власова) рушила на Воркуту, щоб захопити радіостанцію і звернутися до країни з інформацією про нелюдські умови утримання в таборах політичних в’язнів різних національностей. Зупинила колону лише військова авіація.
Ці два повстання дали зрозуміти владі, що «досить ще одного успішного повстання — і режим попаде в колапс. Ні «вохри», ні тайга, ні кремлівські стіни не врятують». Тому влада зупинила репресії, припинилися арешти, поспішно законсервувалися табірні будівництва. Почалося оголошення амністії.
Ще одне масштабне 40-денне повстання в Кенгірі (Казахстан) таки відбулося. Воно підтвердило правильність рішення влади про демонтаж сталінського ГУЛАГу. Повстання в таборах, доводить І. Чубайс, суттєво змінили й зовнішню політику Радянського Союзу. (Задля справедливості зауважимо, що в 1970 роки відновиться брежнєвський ГУЛАГ, але це вже інша тема).

До  75-річчя  Одеської  письменницької  організації

Переддень створення в Одесі місцевої організації Спілки радянських (радше сказати — совєтських) письменників України був складним до трагедійного звучання.
Не встигли більшовики сяк-так закріпити свою владу, коли це до міста прибув наркомос Луначарський, що об’їздив український південь за завданням Леніна. Лаючи Одесу в політдонесенні вождю на всі заставки, як «цвет российского хищнического мещанства», він усе ж знайшов у ньому рештки творчої інтелігенції і про всяк випадок видав кожному з митців охоронну грамоту. Ціну цьому документові невзабарі склала ЧК. Сил південному товариству письменників заледве вистачило на один випуск альманаху «Культура», в якому чільне місце зайняли запрошені російські літератори.
З осені 1920 року, після довжелезної серії чекістських акцій, Одесу під різними приводами почали залишати обдаровані люди, на яких покладалися певні мистецькі надії. Здається, першим від’їхав перед тим двічі заарештований — спочатку денікінською, а відтак більшовицькою — агентурами Валентин Катаєв. За ним урозтіч кинулися ті, хто вбачав свій життєвий шлях присвяченим літературі, — їхні імена загальновідомі.

Зараз немало говориться про імунодефіцит, який посилює загрозу зараження звичайним чи каліфорнійським грипом, іншими страшними недугами, про те, як зміцнити імунітет. Все це дуже важливо, адже стосується кожного з нас. Так само в масштабі держави їй може загрожувати дефіцит національного імунітету. Це поняття, як і концепцію історико-культурного коду, ввів в обіг кандидат філософських наук, доцент кафедри історії та культурології Одеського державного економічного університету Євген Акимович. Та про все по порядку.

Національна історична думка, яка довго розвивалася в несприятливих умовах іноземної цензури, не могла бути неупередженою. Ті, хто намагався утримати Україну в лещатах своєї політики, прагнули знищити її справжню історію, стерти з пам’яті народу величні образи наших звитяжних предків та їхні великі діяння. Існували, щоправда, вагомі праці істориків дореволюційної доби, вчених з діаспори, але комуністична влада не оперувала їхнім доробком, а якщо і згадувала, то щоб очорнити видатних патріотів України. Становище змінилося із здобуттям Україною незалежності. Патріотично настроєні політики, історики, публіцисти, спраглі за правдивим словом, активно взялися за відродження національної пам’яті, ліквідацію прогалин в історичній свідомості, очищення від ідеологічних намулів видатних постатей.
Одним з найпомітніших на цім терені є доробок Євгена Акимовича. Протягом 2004 — 2009 років з-під його пера вийшло дев’ять книжок, присвячених темам історії, громадянського суспільства і демократичного патріотизму. Остання з них «Українська культура в історичному вимірі», яка побачила світ наприкінці минулого року, була видана на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга». Це солідне за обсягом видання, яке складає 500 сторінок, охоплює і значний проміжок часу у становленні і творенні нашої держави — від ІХ до ХVІІ століть.

Собор Святої Софії у Києві більш як на чверть століття старший від визначеної колишньою радянською наукою дати — 1037 рік. Такого висновку дійшли вчені, провівши низку досліджень, результати яких були нещодавно презентовані у Національному заповіднику «Софія Київська».
Професор Надія Никитенко, яка вже понад 30 років вивчає Софійський собор, доводить, що комплексне вивчення Софії дає змогу датувати його заснування 1011 — 1018 роками. Пам’ятка, як головний і найкращий свідок, сама говорить про свою історію, каже дослідниця. Йдеться, зокрема, про письмові джерела та настінний живопис Святої Софії Київської. Історик Тамара Рясна каже, що вивчення портретів на фресках храму дають змогу датувати собор саме 1011 — 1018 роками, адже на його стінах — портрети князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, їхніх родин.
Науковці також дослідили й розшифрували графіті, і ці написи, кажуть вони, дозволили визначити, що будівництво храму розпочалося не у 1030-х, а не пізніше 1011 року. Як зауважив історик, працівник заповідника В’ячеслав Корнієнко, закладення (посвячення) Святої Софії Київської можна датувати неділею 4 листопада 1011 року. До того ж, зазначив він, на стінах храму науковці прочитали і графіті, трохи старші за віком: «Всі ці записи  20-х — 30-х років ХІ століття однозначно вказують, що у цей час Софіївський собор уже діяв як храм. Вони зроблені на фресках і по сухому тиньку. На початку 20-х років ХІ століття Софійський собор уже був розписаний та функціонував як митрополичий».

Розповідь  літературного  слідопита

Першим істориком Чорноморського козацтва на терені Кубані став військовий історик і етнограф Іван Діомидович Попко, що мав родове прізвище Попка. Його дебютна праця «Статистическое описание черноморського войска» побачила світ 1840 року. А через вісімнадцять літ у петербурзькій друкарні Пантелеймона Куліша, на розі Єкатерингофського й Вознесенського проспектів, у домі Лея, оприлюднено ґрунтовне дослідження Попка «Черноморские козаки в их гражданском и военном быту. Очерки края, общества, вооруженной силы и службы». «Автор цього твору, — писав через століття від часу його появи київський історик Володимир Голобуцький (1903 — 1993), — в окремих випадках, вдало замалював побутові особливості козацтва, подав схематичну характеристику дрібного й великого землеволодіння, військово-службових повинностей козацтва і т. п.».
Та коли познайомитися зі спадщиною Попка вже тоді було до краю важко, то його життєпис залишався (та й сьогодні зостається!) у рамках кількарядкових довідок, уміщених в «Українській радянській енциклопедії», «Радянській енциклопедії історії України» та в діаспорній «Енциклопедії українознавства», де авторство цих довідок не зазначене, але складається цілком певне враження, що написав їх уже згаданий Володимир Голобуцький, адже тільки він уважно цікавився історією чорноморських козаків ще наприкінці 1930-х років, під час роботи в Краснодарському крайовому архіві. Мимохіть згадуються слова новочасного письменника з Кубані Віктора Лихоносова, сказані ним у бесіді з московським літератором Володимиром Стеценком: «Якби в Москві... ставилися до дореволюційних істориків так само, як до кубанських на Кубані, ми ніколи не побачили б багатотомних видань С. М. Соловйова, В. О. Ключевського. Уже піввіку (мовилося це при закінченні 1980-х років, після виходу достославного роману В. Лихоносова «Ненаписані спогади. Наш маленький Париж», присвяченого минувшині чорноморського козацтва. — Г. З.) історією Кубані ніхто по-справжньому не займається... Про істориків І. Д. Попка, П. П. Короленка, Ф. А. Щербину знають усього декілька чоловік. Причому деякі охоронці старовини ніколи їх не читали». Цілком стосується це і нас, грішних українців, хоча все, що діялося колись на Кубані, для нашого брата аж нітрохи не чужинське...

Напередодні Дня Соборності України в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулася дискусія про історичне значення 22 січня 1919 року. Тема «круглого столу» стосувалася як історичного аспекту проголошення соборності, так і сучасного моменту — об’єднавчих чи відцентрових процесів у нашій державі. Особливо актуалізувала нинішню ситуацію та обставина, що 91-а річниця проголошення Акта Злуки збіглася з президентською кампанією. А це значно політизувало проблему та підвищило відповідальність кожного з нас за долю та цілісність України  як державного утворення.
Традиція відзначання Дня Соборності України саме в стінах ОННБ ім. М. Горького започаткована ще у 1999 році. «За цей час бібліотека вже здобула певний досвід в опрацюванні цієї теми. І важливо те, що для її висвітлення ми використовуємо проведення заходів різних форм, — розповідає Тамара Кухарчук, завідувачка відділом зв’язків із громадськістю та реклами бібліотеки. — Завдяки їм тема соборності висвітлюється з різних боків. Це можуть бути «круглі столи», наукові конференції, презентація виставки нової літератури, розповіді про відомі історичні постаті чи обговорення певних історичних подій».

Закінчився рік Степана Бандери (1 січня 1909-го — 15 жовтня 1959-го), людини, ім’я якої стало символом борця за свободу і синонімом свідомого українця. Він був ідеологом, теоретиком і організатором боротьби за державність України впродовж трьох десятиліть.

У СТАТТІ «Перспективи української революції» Степан Бандера писав: «В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керовані програмові постанови в політичному — творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху». Сьогодні це вже розуміє наш Президент Віктор Ющенко, передвиборна програма якого чітко визначає: без створення нації Українську державу побудувати неможливо, як неможливо й виконати примарні обіцянки підняти добробут. Ми вже переконалися, що проголошення незалежності — це лише створення умов для побудови Держави. Адже численна армія пропагандистів і різного рівня чиновників, які працюють на Росію, котра прагне відновити імперію, збагачуючись особисто за рахунок України, залишилася нам у спадок від минулого. А «своїх» корупціонерів ми породили самі. Вони при владі тому, що українці ще не усвідомили себе нацією.

До травня 2010 року українські історики мають можливість спокійно роз’яснювати на різних рівнях українським громадянам складні обставини історії України періоду Другої світової війни, намагаючись розвіяти сталінський міф про «Велику Вітчизняну війну», «поганих націоналістів» та «суціль хороших радянських партизанів», «визволення України радянськими військами», на чолі яких часто перебували відповідальні за Голодомор та інші форми репресій. Наголошую: до травня, тому що кожного року в цей місяць Україна майже повністю забуває про роботу істориків, повертаючись до ери сталінізму — брежнєвізму. У ці дні вважається нетактовним нагадувати про УПА, про злочини радянських «визволителів», казати в обличчя організаторам акції «Георгиевская лента» про те, що саме їхні ідеологія та методи по суті є фашистськими, хоча вони й кричать про «борьбу с фашизмом», спрямовуючи ненависть південноукраїнських «шарикових» на все українське — як начебто «фашистське». Навіть більшість вкрай нечисленних україномовних та загалом патріотичних газет і телерадіоканалів на кілька тижнів перетворюються на арену пропаганди абсолютно безпідставного сталінського міфу про «Велику Вітчизняну війну» радянського народу, підспівують «Родинам» та іншим фашиствуючим. Тому поки ця вакханалія блюзнірства та підлабузництва у черговий раз не накрила Україну і моя стаття не стала «неформатною», пропоную читачеві текст, що ґрунтується на архівних матеріалах. Можливо, й дрібні, як на перший погляд, дані дозволяють замислитися над більш масштабними проблемами.

Як відомо, наприкінці 1941-го — до квітня 1944-го Одеса була окупована румунськими військами. Наголосимо, що ці окупанти прийшли на зміну попереднім радянським, що ставилися до населення ще більш жорстоко та цинічно. Тому багато хто з числа ще недавно репресованих одеситів мав всі підстави очікувати від румунів покращення свого становища, особливо українці, які після 1930-х перебували у стані повного погрому та тотальної русифікації. Символом позірного лібералізму румунів було відкриття в Одесі університету — єдиного діючого вищого навчального закладу на Сході та Півдні окупованої України. Туди прийшла більшість колишніх радянських викладачів та студентів, серед яких кількість українців сягала 80 відсотків (під час румунського перепису 64,6 відсотка одеситів визнали себе українцями). Проте, услід за своїми попередниками, румуни взяли курс на створення російськомовного закладу як перехідної форми на шляху до подальшої румунізації вищої освіти.

Розповідь  літературного  слідопита

Цю бібліотеку до молодої, як натоді, чорноморської Одеси було доставлено зі старшого за неї на ціле століття столичного Санкт-Петербурга в середині 1840-х років. Перевезення кількох тисяч книжок забрало багато часу, сил і коштів, але власник книгозбірні сподівався, що її охоче придбають для заснованої в Одесі півтора десятка літ тому за ініціативою історика Олексія Льовшина другої в імперії міської публічної бібліотеки. Імпонував йому той факт, що публічкою завідував один із засновників місцевого товариства історії і старожитностей професор Рішельєвського ліцею Микола Мурзакевич, а до ідеї створення ліцею в 1810-х роках власник книгозбірні певною мірою був причетний, зустрічаючись з генерал-губернатором Новоросійського краю Еммануїлом Рішельє в ролі візитатора Харківського університету, що інспектував навчальні заклади південного регіону.

На жаль, не так сталося, як жадалося. Граф Михайло Воронцов, який очолював Новоросійський край у часи відкриття публічки і покалв її наріжний камінь зі своєї колосальної бібліотеки, відбув з Одеси в Тифліс, де став намісником завойованого Кавказу, а його наставник пристав до думки Мурзакевича, що пропоноване для придбання зібрання книг навряд чи збагатить Одесу, адже складається головним чином з чужомовних видань та при тому ж значною мірою дублетних. Зав’язалися тривалі перетрактації, на хід яких вельми вплинули непоступливість і навіть вередливість Мурзакевича. А власник книгозбірні уже переступив поріг вісімдесяти літ і почувався не кращим чином...
Антон Антонович Дегуров, як він звався в Російській імперії, насправді мав прізвище Гур. «...Відтак, — сказано в часописі «Русский архив» (1867), — додав до свого прізвища часточку де, яка засвідчувала дворянське походження, і згодом став зватися Дегуров...» Народився він 1765 року у Франції, неподалік міста Клермон, що лежить напівдорозі від Парижа до Середземного моря. Десь він учився, одначе де — не відомо; з його паперів довідалися лише, що замолоду був професором (либонь, викладачем, учителем?) образотворчих наук у Королівському колегіумі де ла Флеш, а далі професором історії у паризькій Центральній школі. Коли спалахнула Французька революція, взяв у ній участь і, за переказами, виконував обов’язки секретаря Максиміліана Робесп’єра. Щасливий випадок дав йому змогу уникнути покарання на горло.

В Україні триває передвиборна кампанія. На жаль, уже зараз зрозуміло, що вона не обійдеться без стереотипів та ідеологем, які старанно нав’язують ззовні. У будь-якому разі, частина кандидатів у президенти України активно експлуатує теми мови, НАТО, базування Чорноморського флоту РФ. Але навіть у цьому переліку чітко виокремлюється тема, яку можна без перебільшення назвати «рятівною паличкою» російської пропаганди. Йдеться про так звану «героїзацію фашистських прислужників». (До речі, обвинувачення за саме цією темою пролунали вже вкотре і з вуст президента РФ Медведєва в інтерв’ю журналу «Шпігель», що набуло розголосу).

Зовсім не хотілося б вступати в марні навколо наукові дискусії — фахові історики зроблять це набагато краще. Як мінімум — компетентніше. Тому, не вв’язуючись у полеміку, хотілося б просто подивитися на цю проблему з іншого боку: а як справи в самій Росії, яка так пильнує «історичну чистоту» своїх сусідів?
І тут нас очікує справжня сенсація. Річ у тому, що горезвісна «героїзація» відбувається на найвищому державному рівні.