Життя часто підкидає нам усілякі несподіванки — і добрі, і прикрі. Ось так, неждано-негадано, скажімо, довідуєшся, що маєш справжніх друзів, про яких раніше зовсім не відав, гадки не мав про їхнє існування. А вони, виявляється, були, шанували і любили тебе, так би мовити, заочно, не набридаючи своїми зізнаннями.
Нинішня непроста ситуація з «Чорноморськими новинами» переконливо висвітлила, хто справжній друг газети, а хто вдаваний. Здавалося раніше, що той чи інший чоловік ну такий же щирий і вірний прихильник, шанувальник нашого видання, особливо нагадував про свою приязнь, коли приносив до редакції власні статті, вірші чи прозові речі для публікації, а то й просто хотів поговорити. Не скупився компліментами газеті, яка, на його думку, «послідовно стоїть на державницьких позиціях, виховує патріотичні почуття, відстоює українство». А сталася відома всім наруга над найстарішою одеською газетою з боку новопризначеного приїжджого губернатора — де й поділися ці «шанувальники». Ні слова, ні телефонного дзвінка. Ніби й не було тривалих років і навіть десятиріч тої «дружби» і співробітництва, ніби нічого й не важила у їхньому житті «Чорноморка». Сидять, мов руді миші у норі, в рот води набравши.

Та грець із ними. Бог їм суддя. Натомість у радість інше: відкриття справді щирих, безкорисливих сердець багатьох наших давніх незнайомих читачів і нових прихильників. Вони пишуть, телефонують, заходять до редакції, демонструють свою громадянську позицію з приводу ситуації навколо газети, щось пропонують, запитують, чим можуть допомогти, бо переконані — без «Чорноморки» біднішим стане їхнє життя. І роблять практичні кроки — записуються у громадянський комітет захисту і підтримки «Чорноморських новин», передплачують газету самі й агітують інших, а часом на свій кошт організовують передплату у дарунок сусідам, рідні, малозабезпеченим людям, пропонують свої скромні внески до фонду підтримки «Чорноморки».
Низький уклін, вам, добрі люди, за цю участь. І, повірте, так хочеться з усіма вами познайомитися ближче, потоваришувати, довідатися, з яких джерел повниться добром ваша душа у наш прагматичний, надто скупий на це добро, благородство час.

Тож у сьогоднішній публікації ми й представляємо щиру людину, палкого захисника «Чорноморки» Євгенію Миколаївну Волошину, яка в недавно вміщеній замітці від імені своєї родини запропонувала губернаторові: якщо він не ладен фінансувати єдину україномовну обласну газету, то «вона допоможе — стане з плакатом і збиратиме пожертву для наповнення скарбниці облдержадміністрації, щоб зібрати кошти для газети».
Ми зустрілися з Євгенією Миколаївною на тролейбусній зупинці, попередньо домовившись, як впізнати одна одну. Побачила вже немолоду та з молодечим запалом в очах і в «сарафанчику в ромбиках» жіночку. З перших хвилин знайомства відчула струмінь її енергії, небайдужості, активного спротиву несправедливості. І ось у затишній кімнаті приступаю «до допиту», аби якомога більше довідатися про мою візаві, її родину, їхнє життя.
Пані Євгенія раз по раз повторює, що нічого особливого в її долі нема, життя як життя. Сам розціни, дорогий читачу, чи так воно насправді.

Народилася Женя у 1941 році. Батько — військовий, який служив в Ізмаїлі, не встиг відправити вагітну дружину подалі на схід, тож і застрягла бідолашна жінка на Херсонщині у рідні, де й народилася дівчинка. Нічого, звісно, не пам’ятає вона про ті страшні часи окупації, але пригадує, що коли повернулися до Одеси, за містом ще гриміло, рвалися снаряди.
Жила сім’я на Молдаванці. В пам’яті зринають розповіді матері і бабусі про її діда, вельми колоритну особу, як казали про нього, справжнього революціонера. Служив при владі, мав навіть орден, номер якого у перших десятках. Змалку став сиротою, тож у 1920 — 1930-і роки особливо опікувався сиротами, бездомними, якими була переповнена Одеса, збирав їх на Сінній площі, щоб підгодувати, спрямувати на добрі справи, десь прилаштувати. (Чи не від діда передалася Жені та активна небайдужість, бажання втрутитися і будь-що допомогти?).
А ще пам’ятає той двір і будинок на Молдаванці з різноликим, веселим, галасливим людом.
— Знаєте, жили там українці, євреї, росіяни, молдавани, поляки, але всі — мов одна сім’я. Національність для нас не мала ніякого значення, — пригадує Євгенія Миколаївна. — Просто розділяли, хто чесний, добрий, а хто лихий, хитрун. Перших було значно більше.
У тодішній жіночій семирічній школі № 20 дівчинка добре вчилася. Школа була російською, українську мову не вивчали — бракувало вчителя. Можливо, так би ще довго тривало, коли б не призначили нового директора.
— Людмила Іванівна нам дуже сподобалася. Така красива, завжди привітна. Ми були в неї просто закохані. Приїхала до нас з Росії. В Україні під час війни загинули в боях її чоловік і два сини, тут і поховані. В честь їхньої пам’яті і переселилася на нашу землю. Вона любила всіх дітей — і дисциплінованих, і розбишак, ніколи не підвищувала голосу. Бувало, зупинить котрогось із бешкетників, обніме, пригорне, ще й по голівці погладить, без будь-якого моралізаторства. І ніяково враз присмирніє шибеник. Добре знала, яке наше напівсирітське дитинство. У більшості батьки загинули на фронті. Матері-годувальниці зранку до вечора на роботі, а нашим вихованням займалися переважно бабусі. Які в ті повоєнні роки були статки? Більшість сімей голодувала. І Людмила Іванівна попросила нас: хто приходить до школи хоч з якимось домашнім харчем — викладайте його в класі, поділіться з іншими.

Мати завжди клала Жені в торбинку побільше. Дівчинка старалася сама не їсти, її сім’я порівняно з іншими не так відчувала скруту.
— Так ось, — вела далі розповідь-спомин Євгенія Миколаївна, — саме наш директор найбільше непокоїлася, що ми не вивчаємо українську мову. І скрізь почала шукати вчителя. Знайшла. Але не педагога, а акторку українського драматичного театру. Олена Василівна Чуприна почала навчати нас української у 6 — 7-х класах. Дуже цікаво вела уроки. А щонеділі водила на вистави до українського драмтеатру. Весь його репертуар переглянули. Хто не міг купляти білети, проводила відомими їй шляхами безплатно. Головне, всі ми відчули, яка то красива, мелодійна наша українська мова. Залюбки її вивчали.
— Уявіть, як то було моєму Сашкові, чоловікові, хлопчині з українського села, одразу в морехідному училищі переходити на російську мову? Нікого не цікавило, як курсант нею володіє, як йому важко орієнтуватися у термінах, призвичаюватися до мови, яка йому не рідна. І в моєму кредитно-фінансовому технікумі українську мову не чула. То була жорстка русифікація освіти, що панувала на державному рівні, — зітхає Євгенія Миколаївна. — А до війни ж в Одесі діяли переважно українські школи, потім їх просто знищили.
— Але ж ось ви, корінна городянка, так чудово володієте українською мовою, — зауважую.
— Так, тривалий час я скрізь послуговувалася російською, хоч добре розуміла українську, знала її, так би мовити, пасивно. Та розповім випадок, який усе змінив.

То стало справді точкою відліку, коли Євгенія Миколаївна остаточно перейшла на українську мову. Людина вона віруюча. Якось у церкві молилася, слухала службу. А слуга Божий таке зле, зовсім не Боже ніс. Казав, що такого народу, як українці, нема, як і взагалі української мови. То, мовляв, «площадная говорка», а ми всі — «единый русский народ».
— Я чую те і захлинаюся від обурення, образи. У церкві ж нічого сказати не можу. Вилетіла з храму, не дослухавши ту злу службу. І питаю себе: то хто ж насправді я? Мій прадід на прізвище Мороз був українцем, як і бабуся. А мене як українки вже не існує? Чому, навіщо так топчуть мій народ? Ось тоді й прийняла невідступне рішення, як своєрідний протест: скрізь і завжди говорити тільки українською.
Спочатку було важкувато, бракувало запасу слів, — ділиться своєю мовною практикою Євгенія Миколаївна. — Домовилися з чоловіком дома спілкуватися лише українською, що він охоче підтримав. Почала перечитувати українську класику, сучасну літературу. Захопилася історією України. Передплатили виключно українську періодику. Знайшли дорогу до осередку «Просвіти». І справа пішла. Щоправда, не всі знайомі сприйняли цей наш спротив. Та ми не відступаємо. Нерідко в транспорті, інших людних місцях хтось прошипить, мовляв, націоналісти-бандерівці заселяють Одесу. Будьте певні, цим невігласам гідно відповідаємо й українською, і «на общепонятном»...

Довго тривала наша бесіда. Говорили про різне, часто відриваючись від основної теми. Довідалася ще й про таку сторінку цієї славної родини. Батько Євгенії Миколаївни загинув на Курській дузі. Відомо, який то страшний, кривавий котел там кипів, скільки люду поклало голови. Нелегко було встановити, у якому місці обірвалося його життя, куди тільки не доводилося звертатися із запитами. Нарешті з’ясували місце поховання в одному із сіл Бєлгородської області. Відшукали ту братську могилу — і вжахнулися, у якому вона була стані: у глухому закутку кладовища, де гори всілякого сміття, непотребу. Дізналися ще страшніше. Останки загиблих воїнів перенесли з центру кладовища на місце, де ховають вішальників, утоплеників. Чому? «Бо вони ж не наші, чужі». Душу пекло, який же недоумок це дозволив і вчинив? Яку ж то треба мати совість?
Волошини розшукали інших родичів загиблих, «чужих», гуртом спорудили пам’ятник, опорядили братську могилу. Сидячи за поминальним столом, Євгенія Миколаївна не змогла втриматися від гіркого докору.
— А я тоді сказала, дуже шкодую, що батько мій поклав голову на цій землі. Якщо судилося йому загинути, нехай би це сталося в Україні, Білорусії, Прибалтиці, Польщі, у тій же Німеччині чи іншій країні, де воювали наші солдати. Там шанують пам’ять полеглих, не кажуть, що вони «чужі».
Не в характері Євгенії Миколаївни замовчати цей ганебний факт. Написала гнівні листи в «Красную звезду», до Міністерства оборони в Москву. Зреагували. Багато військових чиновників їй писали і навіть приїздили до автора, аби виявити інші деталі.

— Ми з чоловіком і матір’ю часто їздимо на ту могилу. Тепер (одразу як змінилося керівництво села) там, як і в усьому селі, порядок. Дізналися від старожилів ще й таке. Власне, для багатьох це відомо. Під час битви на Курській дузі через недолугість командування нерідко свої били по своїх. Розповідали, фашистів уже відігнали, увійшли наші війська, а своя авіація продовжувала скидати бомби, хоч селяни стояли з розгорнутими червоними прапорами, благали не бомбити своїх.
— Цілком ймовірно, що й батько, інші його побратими загинули в такій трагічній ситуації, — каже із сумом Євгенія Миколаївна. — До речі, на одному з бомбардувальників був дуже відомий пізніше в країні чоловік. Ніколи він не навідувався по війні у ці краї. Лише після того розголосу в «Красной звезде» якось приїхав, поклав на могилу квіти і швидко відбув. Його вже нема, нехай його Бог простить...
Певно, ще багато чого могла б розповісти Євгенія Миколаївна зі свого життя, в якому «нема нічого особливого». Працювала ж у дуже клопітній службі соціального захисту. Скільки всіляких конфліктів доводилося розв’язувати, скількох скривджених байдужістю, несправедливістю захищати.
— А тепер захищатимемо нашу «Чорноморку». Ніякі губернатори її не задушать, — впевнено каже жінка.
І таки захищає. Насамперед передплатою. Принаймні, понад двадцять знайомих особисто загітувала, а то й сама підготувала у подарунок передплатний сюрприз у вигляді «Чорноморських новин». Має людина чітку позицію — все підкріплювати тільки конкретною справою, завжди діяти так, щоб ніколи життя не ставало у сором. Щиро дякуємо їй за це.

Оксана ПОЛІЩУК.