На цих чорноземах працював Макар Онисимович Посмітний. Якими досягненнями дивувало очолюване ним господарство увесь світ! Ці багатющі землі й сьогодні, наперекір посухам та зливам, щиро віддячують хліборобам за їхню невтомну працю. Пшениця стабільно видає по 48 — 50 центнерів з гектара. На краю одного з таких полів і зайшла наша  розмова з трьома жителями Розквіту (у народі — Посмітне)  про завтрашню долю української землі.
Сергій Корчаковський має освіту юриста, працює за фахом у фермерському  господарстві «Імпульс». Під час жнив сідає за штурвал комбайна. Енергії та знань йому вистачає для всього. Ось тільки земельного паю, бідкається, на жаль,  не має. Діди та батьки, каже, отримали, а він поки виріс, то й не стало з чого ті паї вділяти. Тато й мама — люди середнього віку, до питання продажу земель сільгосппризначення ставляться негативно. Самі з оренди  паїв живуть, дітям та онукам хотіли б їх колись передати. Щодо найстаршого покоління, то, як каже Сергій, серед них багато таких, хто готовий продати пай. Та, з одного боку, закону такого нема, а з іншого — й грошей Сергій таких не назбирав. А ще, сумнівається молодий чоловік, за умов вільного ринку чи «переб’ють» його кревні заощадження вміст чийогось тугого гаманця? Заморського, наприклад. «Тож невелика біда, — каже Сергій Корчаковський, — якщо й не буде у нас ринку землі. За чинним законодавством молодим селянам можна отримати землю  у спадок від дідів та батьків. По суті, безплатно і на довічне користування. З собою ж її не забереш, а ще нащадкам з чогось жити…»

А ось  керівник фермерського господарства «Імпульс» Володимир Бондарець не сумнівається в тому, що землю треба продавати. На його думку, це послугує стимулом для стрімкого розвитку агровиробництва.  За урядовою програмою України він нещодавно побував у Польщі. Там держава у своєму розпорядженні має близько десятої долі сільгоспземель, решта — в обігу. «Приватна власність, потужний кооперативний рух — це те, чому у поляків варто повчитись, — каже Володимир. —  Латифундисти, які у нас нині мають по 100 — 200 тисяч гектарів, наше село, як бачимо, піднімати не збираються. А в  Польщі кожен селянин має свій клаптик землі,  з нього (за участі одночасно у кількох кооперативах)  сам живе і селу процвітати допомагає».
Сільський голова Олександр Кнор на це мудро посміхається: «Воно, звичайно, було б добре жити так, як у Польщі. Але де наша кооперація? Чи можна вірити нашому наскрізь корумпованому чиновництву у такій серйозній справі? Чи не «попливуть» наші чорноземи туди, де сьогодні залишки промисловості України, пароплавство і т.д.? Справді, на селі є чимало одиноких стареньких, які й за півціни продали б свій пай. І якщо вже так горить з тим ринком, то, може, правильно було б, аби держава створила для початку підконтрольний народу земельний банк, який скуповував би землю в одиноких стареньких селян, конфісковував би її у недбайливих користувачів. А потім таку землю (комунальної чи громадської власності), здаючи в оренду, можна було б використовувати для поповнення бюджетів, Пенсійного фонду тощо».
Ось такі різні думки щодо майбутнього щедрої української землі. Мабуть, коли б запитали про це Макара Посмітного, то він не зрозумів би своїх нащадків. Адже людина, яка вміє працювати на землі, такі чорноземи на якісь папірці міняти не стане. Розумні люди у час світової економічної кризи, навпаки, прагнуть мільярди нічим не підкріплених доларів дуже швидко поміняти на щось більш реальне. Варто подумати над цим. Щоб наші нащадки знову не задавали собі запитання: «Чому бідні?»

Олександр ВИНОГРАДІВСЬКИЙ.
Березівський район.