У валізі будь-якого туриста завжди знайдеться місце для невеличкого сувеніру. А щоби така пам’ятна річ потрапила туди, вона має бути оригінальною, відтворювати якусь характерну особливість міста чи краю і, безперечно, недорогою.
У багатьох країнах світу виробництво та продаж сувенірів є невід’ємною частиною не лише туристичного бізнесу, а й державної (муніципальної) підтримки та зацікавленості, бо є ще й складовою поповнення бюджету. Кожне місто має що показати людині, котра приїхала подивитись-відпочити, себто витратити гроші, відтак привезти додому щось таке, що нагадувало б їй про гарну подорож, приємно та цікаво проведений час.
Одеса у цьому сенсі не виняток, навпаки, вона знана у всьому світі й тому приваблива для туристів. Наше місто має і свій неповторний колорит, і свої характерні символи, не лише архітектурні. А вже за кількістю туристів, котрі щороку приїздять сюди, небагато українських міст можуть зрівнятися з ним. Не кажучи вже про гурми відпочивальників, котрі приїздять до нас, щоби покупатися в морі, позасмагати. Спікшись на щедрому сонці, вони вештаються містом, прагнучи побачити його визначні пам’ятки, не обминаючи й сувенірних яток, а їх таки немало у центральній — історичній — частині міста. Щось вони купують, але здебільшого відходять, так і не розкривши гаманця. Прикро... За місто прикро. І за державу — теж, але про це — трохи далі.

Отже, вершина літа, пік туристичного сезону, а в продавців сувенірів, відповідно, жнива. Здавалось би. Бо насправді далеко не так. Сидять біля свого краму, нудьгують. Навіть продавці малярських творів на Соборці почуваються, либонь, краще, хоч ціни там часто зашкалюють — як для пересічного українця.
Соборка, певна річ, не Монмартр, та й Одеса не Париж, хоч має і свою привабливість, і свою гордість. Найбільше одесити пишаються Дюком — скульптурним пам’ятником французові дюку де Рішельє, Потьомкінськими сходами (назва ця, як відомо, походить від імені бунтівного панцерника), спорудою оперного театру. Є й інші привабливі для туристів місця.
Отож виробники сувенірів якраз найбільше й зосередилися на цих архітектурних пам’ятках Одеси. На сувенірних ятках — незліченна кількість і дюків, і оперного, і славетних сходів — у різному вигляді, за різною ціною. Чи купують туристи цю продукцію? «Та беруть», — мляво кажуть продавці, бо ж — спека, на море хочеться, а тут і не вторгуєш багато.
Найбільше, звичайно, на тих ятках «капітанських» кашкетів із золотими «крабами». Морська тематика представлена досить широко. Це всілякі мушлі (деякі різновиди взагалі не стрічаються побіля наших берегів) та вироби з черепашок, вітрильники, морські краєвиди тощо. Назагал — нічого особливого. В наш час розвинутого зарубіжного туризму люди їздять по всьому світу, а там сувеніри цієї тематики незрівнянно оригінальніші та привабливіші. Так що іноземні гості на це не ведуться. А, скажімо, фаянсова плакетка у поєднанні з дубом з краєвидами Одеси обійдеться в добрячу, як для сувеніра, суму. Це для багатого туриста, а такі, як відомо, гроші на будь-що не викидають, — і не сувенір, і не мистецький твір. Вони б, може, й придбали яку-небудь матрьошку за 100 — 200 гривень, якби вона була оригінальним, автентичним виробом, а не одеською розмальовкою-підробкою, нехай і майстерною.

А кому, скажіть, потрібен отакий, з дозволу сказати, «сувенір»: консервна банка з написом «Одесский воздух»? (Воно, може, й смішно було спочатку — як дотепна ідея, але давно застаріло, як і «одеські гроші» та «одеські паспорти»). А оце що за чудасія на прилавку? Бутерброди з чорною та червоною ікрою, зроблені з піни та силікону, ще й китайського, здається, виробництва. Ну хіба це сувенір? Або величезний, під дерево, ківш (совок), яким зачерпнуто все тієї ж ікри. Неестетично, без найменшого відчуття не те що гумору, а й елементарного художнього смаку, розуміння природи сувеніра, тож на «совка» воно й розраховане. Як і більшість отієї, умовно кажучи, сувенірної продукції.
А чи придбали б ви майку (для себе чи для дитини) з написом на грудях: секс-машина чи секс-інструктор, або ж отаким: п’ю, курю і лаюсь матом, — усе це, звичайно ж, російською мовою. І нащо туристові у кишені посвідчення блондинки, наприклад (подібних посвідчень безліч), або ж водійські права Ющенка?
Всі ці начебто сувеніри мають претензію на специфічний одеський гумор. На той — інтелектуальний, дотепний, розумний і по-доброму смішний, котрого давно вже нема. Щоправда, цитують і досі — й будуть цитувати, бо це справді талановито — різні висловлювання з роману «Дванадцять стільців», але ж це — заслуга його авторів Ільфа і Петрова. «Ікра» та розписані під такий «гумор» тарелі — це не сувеніри.

Прикро за Одесу. І прикро за державу. Зарубіжні туристи приїздять усе-таки в Україну, а сувеніри везуть додому з... Росії. Всі написи на тих виробах зроблені російською мовою. «Одесса» — написано на них. Туристам байдуже до наших тутешніх політичних (псевдополітичних) «розборок» стосовно того, чи українське це місто, чи російське, чи інтернаціональне (а значить, усе одно: російське), — попри твердження невігласів та інших недругів, споконвіку воно було таки ж українським, і буде, без сумніву.
Можна довго обходити сувенірні ятки — а це неподалік від залізничного двірця — на Привокзальній, побіля оперного театру, морвокзалу, на Соборці, в інших місцях — і не побачити майже нічого, що говорило б: це — з України. Хіба що випадково потрапити до невеличкої сувенірної крамнички, що притулилася до кав’ярні «Два Карла» на розі вулиць Катерининської та Грецької. Тут одразу при вході зустріне вас порцеляновий козак, а за прилавком — привітна дівчина, котра і покаже все, чим багата крамничка, і розповість. А багата вона виробами народних майстрів з усієї України, позаяк господарі відвідують різноманітні ярмарки, фестивалі, конкурси і т. ін. декоративно-ужиткового мистецтва. Чи заходять сюди туристи? «Не часто, хіба якщо гід-екскурсовод приведе». Шкода. Бо краще нехай той турист повезе додому українську ляльку чи традиційно український виріб з дерева, глини абощо, аніж який-небудь «привет с Одессы».
Чому такий бідний сувенірний ринок в Одесі — за всієї, здавалось би, його різноманітності? Адже є у місті і в районах майстри декоративно-ужиткового мистецтва — в цьому можна пересвідчитися на тематичних виставках, конкурсах тощо, деякі з них проводить і обласний центр української культури. Та, мабуть, не можуть ті майстри пробитися крізь тісний заслін ділків від сувенірного бізнесу, у якому, назагал, процвітають сьогодні бездарність і кон’юнктура. Хто, скажіть, перевіряє ці вироби на художньо-естетичну цінність та якість, зрештою, на відповідність одеському колориту? Коли б це робилося, то вже точно «сувенір» під назвою «бутерброд з ікрою» із піни та силікону не пройшов би!
Проблема ця, здається, перебуває у безпосередній компетенції міської влади. І тільки вона, влада, спроможна дати лад цій антисувенірній, далекій від художності, кітчевій стихії.

Роман КРАКАЛІЯ.