Мешканець міста Умані Григорій Єрофійович Уманець цього літа гостював в Одесі у сестри, до чиєї оселі поштою приходять «Чорноморські новини». Переглянувши, які знайшов, номери, дійшов висновку: газета твердо відстоює патріотичний український напрямок. «Ми з вами однодумці, — пише у своєму листі гість Одеси, — тому й прошу розповісти правду, що болить мені і таким, як я. Веду мову нібито про відомі речі, але, на жаль, відомі вони далеко не всім. Тому й взявся за перо».
Хочу звернутися до людської пам’яті і совісті, яку десятиліттями радянська влада намагалася наповнити недовірою і ненавистю до українців. Давнє гасло колонізаторів «Розділяй і володарюй!» досягло своєї мети. І до сьогодні україноненависниками нагнітаються всілякі страхіття, які буцімто вчиняли «бандерівці». Війна є війна — ідеальною вона ніколи не буває, але слід давати правильну оцінку історичним фактам.
Скажімо, в Італії боровся із загарбниками Джузеппе Гарібальді, звільнив державу. Він — національний герой. Партизани Української повстанської армії (УПА) також боролися за звільнення рідної землі. То чому ж до них ставлення зовсім інше?

Почалося це не сьогодні, а ще тоді, коли 17 вересня 1939 року Червона армія окупувала Західну Україну, начебто визволяючи людей від польського гніту. Кров’ю невинних жертв вона виправдала свою назву.
Майже зразу після «визволення» потягнулися потяги до Сибіру з «ворогами» совєтської влади. Півтора мільйони за неповні два роки. Тисячі і тисячі галичан опинилися у в’язницях, хоч спочатку ніякого збройного опору не було. Люди не знаходили відповіді на запитання: чим завинили перед «визволителями»? Ті безпричинні репресії стали доброю школою, як потрібно любити совєтську владу.

Раптовий напад гітлерівської Німеччини частково розкрив звірячу суть радянського режиму. У кожному райцентрі, обласних містах в’язниці переповнені. Під тортурами — тисячі невинних людей. Прихід нових загарбників витіснив «енкаведистів», двері в’язниць відчинилися, і всі, хто бажав, мали можливість побачити тисячі замордованих земляків і ті методи, якими їх «вгамовували». Знайшли людей, підвішених на крюках за підборіддя з обгорілими над гарячими плитами ногами. Інших варили в казанах і годували в’язнів «білим» людським м’ясом. Подібних фактів злодіянь було стільки, що навіть звірства середньовічної інквізиції здаються дитячою забавкою. Про ці факти радянська пропаганда, преса не обмовилися ані словом.

Та що там колишнє, якщо головний комуніст України і сьогодні твердить: Голодомору не було. І це при тому, що мільйони людей померли страшною голодною смертю й багато хто ще пам’ятає ті роки. Таку «правду» несе своєму народові «ум, честь и совесть нашей эпохи» до сьогоднішнього дня.
Наочний приклад «гуманного» ставлення запам’ятали б люди (якби вижили), яких гнали з 2 по 20 серпня 1941 року з містечка Чортків на Тернопільщині до Умані на Черкащині. На цій хресній дорозі нещасних мучила спрага, голод, хвороби. Із 954 вигнанців до Умані дійшло 767. Гнали б і далі, але німці обійшли колону. Тому всіх заштовхали до міської в’язниці. Тут їх замордували і в глибоких катакомбах, яких вдосталь під в’язницею і містом, пересипали сіллю та вапном.
Коли в Умані закріпилися німці й знайшли страшне поховання, примусили місцевих жителів витягувати трупи з підземелля. Ті, хто намагався відшукати знайомих, нічого в тому місиві розпізнати не могли. Такою була робота совєтського НКВС. Ще є свідки, хто бачив, як на території в’язниці у відра збирали обрубані людські пальці. З трагічної історії лише Чортківського району зрозуміло, що коїли «визволителі» по всій Західній Україні. (Тепер перевертні плачуться, що їм «стреляли в спину», і ні слова про ту «гуманність», яка виявлялася до місцевого населення).
Люди із здоровим глуздом усвідомлюють:  саме звірства совєтів у 1939 — 1941 роках породили великий опір під назвою «бандерівщина». Не німці створили УПА — це був всенародний патріотичний спротив. Повстанці воювали з усіма загарбниками — радянськими, німецькими, польськими, мадярськими, румунськими. Воювали на своїй землі (як колись афганці, а тепер чеченці), мужньо, відважно, не шкодуючи крові і життя. Хоч знали: виграти війну з людожерами Гітлером і Сталіним неможливо. Але знали й інше: їхньою дорогою підуть нові покоління.

Націоналізм — гордість за свою націю, патріотизм — гордість за свою країну. Совєти ж визнавали тільки одне: «патриот Советского Союза», все інше змішували з шовінізмом. До сьогодні таврують тих, хто боровся за вільну Україну. Ненависники незалежності, уся ота «п’ята колона» не вгамовуються, пишуть і галасують про нібито звірства УПА, «которые детей в колодцы бросали».
«Бросали». Але хто? Тепер уже відомо, що з 1944 року по всій Західній Україні діяли 154 банди НКВС групами від 15 до 30 осіб. Їх «дресирували» під вояків УПА у двох таборах за Волгою. Це вони знущалися з жінок, кидали дітей у криниці, творили звірства над мирним населенням. З однією метою: аби викликати у народу ненависть і злість до повстанців. Убивство Ярослава Галана — також справа їхніх рук.
Багато дискусій точиться довкола дивізії «Галичина». Але чому горе-історики не згадують цілу армію Росії під проводом Власова?

Шановні землячки-східняки, покладіть руку на серце й згадайте: на всіх теренах України під час німецької окупації було доволі поліцаїв, старостів, бургомістрів. Ще й хлібом-сіллю зустрічали окупантів. То ще не знати, хто більше плазував колись перед загарбниками. Як тепер — перед «старшим братом». Дивовижно: нібито в тридцятих роках перестріляли й ув’язнили всіх «врагов народа», то де ж тоді взялися поліцаї? Хто вороги, а хто невинні?
Офіційна пропаганда твердить: колишні зрадники сховалися по закордонах. Може, й так. Водночас виникає питання: чому ж тоді тисячі з тих дітей, що були забрані до Німеччини остарбайтерами, не повернулися після Перемоги додому, до батьків? Мабуть, добре знали ціну «совєтського раю», тому й розпорошилися по всьому світу. Ті ж остарбайтери, які повернулися, пройшли через радянські табори. За що?
Через упереджене тлумачення історії наш народ розколотий, роздертий на схід і захід. Політики уміло маніпулюють свідомістю людей. Чого лиш варті бігборди у Донецьку, на яких Віктора Ющенка зобразили у «есесівському» мундирі, хоч ніякого відношення до нього не має. Свого часу вбили В’ячеслава Чорновола, аби тільки на чолі держави не став справжній патріот. Такі не те що сумні — трагічні реалії нашої минувшини і сьогодення. Думаймо, як їх змінити.

Григорій УМАНЕЦЬ.