Так звана фінська кампанія 1939 — 1940 років увійшла в радянську історію як одна з ганебних і водночас трагічних сторінок. Про поразку радянських військ не любили згадувати, а після розвалу СРСР це відійшло у далеке, ніби «чуже», минуле. Тому, мабуть, мало хто знав, що ті події прямим чином стосуються України. Адже була розгромлена 44-а дивізія, яка дислокувалася у Житомирі та Новограді-Волинському.
Кілька років тому у Фінляндії створили документальний фільм, присвячений тій зимовій кампанії. Фінські кінодокументалісти закликали відгукнутися вцілілих бійців 44-ї дивізії. Вдалося знайти лише шістьох. І їх запросили до Фінляндії, на місця колишніх боїв.
Фільм Анті Каскія розповідає про історію цього елітного військового з’єднання. Воно відоме ще з часів Громадянської війни як дивізія Щорса. На кадрах кінохроніки дивізійники постають доволі героїчно: хвацько скачуть на конях, відчайдушно рубають шаблями. Героями вони постають і пізніше, коли 1939 року «звільняли» Західну Україну. Адже вступ Червоної армії на тодішню польську територію був начебто суцільним святом. Квіти, обійми, каїнові поцілунки з галичанами... Але вже восени 1939-го інтернаціональний дух «визволителів» Західної України почали підігрівати політруки. Тепер, мовляв, треба допомогти Фінляндії, щоб туди першими не вдерлися німецькі війська. Зрозуміло, справжні плани радянського керівництва ніхто бійцям не розкривав.
Отже, саме за такої ейфорії 44-у перекидають на північ. Одяг на солдатах був для нашого клімату: чоботи, черевики, холодні шинельки. Офіцерам за кілька днів видали білі кожухи. Саме ті кожухи були добрими мішенями для фінських снайперів, позбавляючи підрозділи командирів.

Більшість радянських бійців ніколи не стояла на лижах і не уявляла, в яких умовах опиниться. Голод солдати відчули ще в дорозі. Учасники тодішніх подій розповідають, що хліб промерзав наскрізь. Якщо вдавалося увігнати багнет — паляниця розліталась на шматки. Звичайно, радянське командування намагалося допомогти своїм військам. Тож у місця дислокації дивізії були скинуті продукти з 10 літаків. Але вони, здебільшого, дісталися вищому начальству. Солдати, щоб не померти з голоду, намагалися їсти замерзлих коней. Сирих, бо багаття розпалювати не дозволялося.
Фінські ліси у мирний час — казка. Зачаровують своєю суворою красою. А 70 років тому вони стали місцем жахливої смерті радянських воїнів. Часу не знали, місяцями не бачили сонця, компаси не працювали, — пригадує один з учасників війни.
А фіни були у себе вдома. Сама природа їм допомагала. Добре навчені, нагодовані солдати. Вони розкидали листівки: яку саме смерть вибирають вороги — від холоду, голоду чи від кулі. Мовляв, це єдине право вибору, яке залишилося радянцям.

На кадрах кінохроніки постає жахливе видовище. Стоїть серед лісу припорошений снігом самотній кінь. Стоїть і не ворушиться. Глядач розуміє: він замерз стоячи. Українські хлопці замерзали сидячи. Фіни розповідають, що згодом спеціальні команди їх так і ховали разом — людей і коней в одній братній могилі. За свідченням фінських істориків, у котлі «РААТЕ» загинуло 19500 радянських солдатів. На одного фінського припадало 16 радянських.
Багато людей полягло під час виходу з оточення, яке тривало 8 — 10 днів. Засніжені ліси на кожному кроці чаїли пастку. Дивишся весь час на білий сніг, і починає здаватися, що заходиш у білу українську хату. Людина падає і засинає навіки...
44-а дивізія була розгромлена. На фінському фронті загинуло близько 90 відсотків її особового складу, втрачено всю техніку. Частина радянських бійців потрапила до полону. Їм намагалися допомогти фінські лікарі. У таборах їх радше жаліли, ніж ненавиділи. Згодом відправили на Батьківщину. А тут, звісно, з колишніми бійцями повелися по-радянському: загнали в ГУЛАГ, де вони сиділи до 1947 року. Лише після цього звинувачення з них були зняті. Командувача дивізії генерала Виноградова розстріляли, бо то ж він в усьому «винен».
У цій сумній історії постає чимало нюансів. Перебіг і наслідки фінської війни утримувалися в таємниці у колишньому Радянському Союзі. Коли кінематоматографісти працювали над фільмом, звернулися до архівів військової кінофотодокументації у Подольську, під Москвою. Там повідомили, що мають лише єдине фото розстріляного генерала. До того ж, фіни мирилися з «табу» на цю війну в СРСР в обмін на дружні стосунки з їхньою країною. Фіни знали: згадувати ту воєнну кампанію сусідові буде неприємно.

Але сьогодні фінські ветерани, які ще живі, повертають ту історію. Так, вони захищали свою землю, але водночас вбивали безневинних юнаків, котрих обдурили радянські вожді, й тому прагнуть покаяння. І це справді по-християнськи, по-людському — у контексті істинно європейських цінностей.
Сьогодні Фінляндія демонструє теплі, дружні відносини як до Росії, так і до молодої Української держави. Засвідчує, що ворогів давно нема, залишилася тільки історія.
А каяття потрібне не тільки фінам!

Сергій АЛБУЛ.
м. Хмельницький.