Минуло майже сім десятиліть відтоді, як наш народ почув страшне слово «війна». Причому повідомлялося про раптовий напад фашистської Німеччини на могутній СРСР. Без будь-якого попереднього оголошення. Лише в останні роки у відкритому друку з’явилися відомості про те, що ні про яку «раптовість» не могло бути й мови. Чи не півтора десятка різних джерел попереджували тодішнє радянське керівництво про підготовку Гітлера до нападу. Навіть називали конкретну дату. Однак всі роки шкільні підручники історії вперто втовкмачували нам думку про несподівану війну.
Залишимо це на совісті їхніх авторів. Моя ж мова про інше. Усі роки після Громадянської війни народ був мобілізований на небачений трудовий подвиг. Завдяки звитяжній праці мільйонів людей створювалася така потужна військова міць, яку можна було протиставити будь-якому агресору. Було зведено тисячі заводів, фабрик, створено наукові центри, де розроблялися новітня техніка і технології, що перетворювало нас у могутню державу. Отже, трудовий фронт зробив усе, щоб дати ворогу рішучу відсіч.
Тож коли сьогодні заслужено вшановують тих, хто здобував Перемогу в бою, я завжди думаю: невже меншої уваги заслуговують ті, хто забезпечував їх тил? Адже патріотизм виявляється не лише в бойових діях. Без бази, створеної у тилу, Перемога стала б немислимою. А там до виснаження працювали жінки, підлітки, старі люди, наближаючи світлий день визволення.

Як же жили ті, хто кував Перемогу в тилу? Уже в мирний час у нас з’явилися музеї бойової і трудової слави. Однак поволі слово «трудової» якось затерлося і зникло. Складається враження, що патріотизм у молодого покоління варто виховувати лише на ратних прикладах. Це не правильно, що можу підтвердити розповіддю, на жаль, вже покійного ветерана праці Олександра Федоровича Іванова.
— Разом з інвентарем нас посадили у товарні залізничні вагони. Через кілька діб опинилися поблизу міста Кизляр (Північний Кавказ). Тільки тепер нас нагодували вівсяною кашею. Видали коричневу амуніцію, чоботи з обмотками, котелки, ложки й розмістили у старих товарняках з грубками-буржуйками. У сорокаградусні морози ковдри примерзали до підлоги, влітку заїдала комашня.
Окрім нас тут було вже двадцять тисяч військових і цивільних осіб. Завдання: у найстисліші терміни прокласти 700-кілометрову залізницю «Кизляр—Астрахань». Ворог рвався до Сталінграда. Фронту потрібна була бойова техніка, набої, продовольство. Тож на цю ділянку залізниці командування покладало багато надій. На її будівництво були кинуті сили молодих.
Дорогу прокладали в суцільній пустелі, де на сотні кілометрів ні села, ні кущика. Основною нашою «технікою» для будівництва стратегічного об’єкта були лопати, кирки, молоти, ноші й молоді руки. Одягу на всіх не вистачало. За каторжну роботу — ніякої плати. Без кінця несамовито дув вітер, гнав хмари піску, що хрумтів на зубах, різав очі. Залізничне полотно треба було вкладати на твердий ґрунт. Його носили з кар’єра майже на кілометровій відстані. Робітникам, які виконували норму (шість кубометрів), давали вісімсот грамів хліба й тарілку гарячої юшки.
Незважаючи на неймовірні труднощі, досі із захопленням згадую жертовну працю людей, котрі прокладали ту залізницю, наближаючи День Перемоги. Після війни підіймали з руїн міста і села. Я був нагороджений медаллю «За доблесну працю в період війни 1941 — 1945 рр.». Бережу її як пам’ять молодості і праці в пустелі, де щодня гинули десятки робітників. Ми їх ховали. А через три дні піском заносило могильні горбики, зрівнюючи їх з дюнами. Жодна мати ніколи не змогла відшукати свого загиблого сина.

Наш мостопотяг просувався услід за фронтом, відновлюючи залізничні колії. Першим на цьому маршруті був Сталінград, потім Донбас, у травні 1944 року — Одеса, де відбудовували вокзал. Так Перемога здобувалася у тилу. Досі пам’ятаю одеситів, з якими пройшов шлях від Кизляра: Віктора Любенка, Михайла Ревковського, Василя Бабія, Григорія Гунька, Микиту Хмарука.
Їх, як і автора цих спогадів, вже нема серед живих. І варто замислитися над тим: чи легше їм було, ніж солдатам на передовій? Та ж неймовірно тяжка праця, ті ж небезпеки, що підстерігали звідусіль.
А ось інший приклад. Ольга Новогребелець народилася на Одещині у багатодітній селянській сім’ї, де була найстаршою. Мама померла рано, тому дівчина залишилася в хаті господинею, доглядала за молодшими дітьми. Спогади її не з веселих.

— Ще до війни після семирічки мене разом з іншими випускницями направили на курси трактористів. Працювали на потужних дизельних тракторах. Більшість хлопців забрали до армії. А ми жили важко, впроголодь, проте вірили, що все це задля світлого майбутнього. Під час війни наше село окупували румуни. Землю колгоспну поділили. Хто мав сили (як і зараз), вирощував хліб. Ми ж після смерті мами були нікому не потрібними. Йшли у найми, тим і заробляли на окраєць.
З поверненням наших військ за комсомольською путівкою я поїхала до Одеси, на відбудову зруйнованих будинків. Грошей нам не платили. По картках давали шістсот грамів хліба й мисочку супу на день. Мешкали на Другій Заставі у бараках без будь-яких зручностей. Відбудовували вокзал та управління залізниці. Я була бригадиром штукатурів. Маю звання «Заслужений залізничник», орден «Знак Пошани», багато почесних грамот. Та як пригадаю навантажені ноші, які треба було трапами доправити на третій поверх, досі тремтять руки і ноги. Нас нібито й шанували, та завжди доводилося працювати за мізерну плату.

Ольгу Кирилівну я знаю багато літ. Ця розважлива, порядна жінка пронесла відданість праці через усі роки, що вже наближаються до дев’яностого. Втім, сторонньої допомоги не потребує, ще донедавна була активною учасницею всіх ветеранських заходів.
Розповіддю про трудівників тилу ставлю собі запитання: яка їхня провина у тому, що досі ніхто не встановив окремого свята — Дня ветеранів праці? Невже Перемога здобувалася лише на фронті? Мабуть, не випадково у нас давно забули Героїв Праці, яких залишилося менше десятка. Невже трудівники, які утримували фронт, збройні сили, науку, чим користуємося й сьогодні, не заслужили всенародної поваги, уваги і вшанування?

Людмила ОПРОНЕНКО.
м. Одеса.