На засіданні секретаріату Національної спілки журналістів України, яке відбулося 16 липня за участю Прем’єр-міністра Миколи Азарова, йшлося про спільну роботу НСЖУ та уряду у процесах реформування вітчизняної інформаційної сфери.
У своєму виступі голова НСЖУ Ігор Лубченко виклав позицію спілки у вирішенні нагальних питань проблем українських мас-медіа. «Для нас має принципове значення, що стосунки влади і журналістики — одна з констант існування демократичного суспільства. Люди, які отримують від співгромадян представницький чи виконавчий мандат, незалежно де — у столиці чи у найглухішому селі, мають чітко усвідомити, що без журналістів суспільство не почує владу. Але, підкреслю, і влада без нас не почує своїх співгромадян, їхні проблеми і болі. Ми — той місток, який служить транслятором між владою і суспільством. Ми всі, хто працює у засобах масової інформації, на яких би позиціях не стояли, хочемо добра нашій Україні, її талановитому народу. Ми і надалі інформуватимемо своїх читачів, слухачів, глядачів про всі кроки влади, але ми так само завжди критикуватимемо всі її непродумані вчинки чи бездіяльність — це нам велить робити наш обов’язок контролерів з боку суспільства за діями влади, роль сторожових псів демократії», — підкреслив Ігор Любченко.
Голова НСЖУ звернув увагу Прем’єр-міністра на не правочинні дії окремих представників влади щодо журналістів і цілих редакційних колективів. Зокрема розповів і про газету «Чорноморські новини». «Ми вважаємо, слід притягти до відповідальності голову Одеської обласної держадміністрації пана Едуарда Матвійчука, який одноосібно вивів держадміністрацію з співзасновників єдиної обласної україномовної газети «Чорноморські новини», натомість прагне створити за приватний кошт державну газету «Одещина». Роблячи такі кроки, глава облдержадміністрації повинен же хоча б заглянути у закони! Ні сам одеський губернатор, ні обласна прокуратура не зреагували на листи трудового колективу та читачів, звернення Національної спілки журналістів. Якщо так поводиться голова обласної держадміністрації, то що вже говорити про керівників районів?», — звернувся до керівника уряду лідер професійної творчої спілки журналістів України.

Ми маємо право скільки завгодно скаржитися на Президента, уряд і Верховну Раду разом узятих. Ми вільні плювати в екран телевізора або закохано дивитися в очі майбутнім нашим обранцям, коли вони обіцяють нам рай на землі. Кожен з нас умовно має дуже багато прав і свобод, бо живемо в демократичній державі. Принаймні, так задекларовано у нашій Конституції, яка має найвищу юридичну силу. Але чи користуємося наданими нам правами? Чи доступні нам, звичайним громадянам України, ті блага цивілізації, що прописані в Основному Законі країни? Свободу ніби й отримали, а от користуватися цим благом  ще й досі не навчилися.
«Та кому вона треба, ота ваша незалежність?!» — бурчать літні люди. Молоде покоління, як завжди, не розуміє, чим невдоволені пенсіонери. А насправді вони сумують за минулим усталеним порядком, до якого звикли за часів радянського авторитарного правління, коли зверху спустили вказівку — у низовій ланці беззастережно виконали. Начальник сказав — підлеглий зробив. Все просто.
Однак час не зупинити, він стрімко летить вперед. Одна історична епоха змінює іншу, і те, що вчора було добре, сьогодні вже стає застарілим і непотрібним. Людині похилого віку боляче розлучатися з колишніми привілеями, забувати про приємні звички, втрачати бодай яку надію затримати все, як було колись. От і бурчать. А хто ще й досі з тих часів залишився при владі, прив’язують колишні правила гри до реалій сьогодення. Виглядає це як поганий сон при яскравому світлі. І хочеться прокинутися, та жахливі сновидіння не відпускають…

Недавно в Одесі побувала народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань промислової, регуляторної політики та підприємництва, заступник голови партії «За Україну!» Ксенія Ляпіна. Під час зустрічі з журналістами в прес-центрі ІА «Міст-Одеса», де й висловила свою позицію щодо нового закону про місцеві вибори та проект податкового кодексу.
Цих два закони, один з яких вже було прийнято, а другий поки що завис у повітрі, Ксенія Ляпіна вважає дуже показовими і називає тими «дзвіночками», що вказують на напрямок, у якому може піти Україна, а саме на диктатуру бюрократії. «Податковий кодекс весь складений на принципі всевладдя бюрократії, і будь-який громадянин — платник податків — на службі у бюрократів. Власне, приблизно з такими ідеями підійшли і до закону про вибори: зменшити конкуренцію, а отже — зменшити свободу вибору, усунути активних громадян, які не хочуть вставати у чергу до тої чи іншої політичної партії, тим більше, що політичні партії залишилися лише старі. Таким чином вибудовується така політична концепція: влада в руках двох-трьох старих політичних проектів. Вони ж призначають бюрократію, а бюрократія всевладна над підприємцем і кожним громадянином», — попереджає нардеп. Ксенія Ляпіна зазначила, що це радянський тип бюрократії, коли кожен політик зі своєї посади робить «годівничку», а потім роками годується звідти.

За офіційними даними Держкомстату, на 31 грудня 2009 року в Україні налічувався 2761 ринок. Ринки постійно діють не лише в столиці та обласних центрах, а й в усіх райцентрах та великих селищах і селах. Головним чином вони зосереджені у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Львівській, Луганській, Харківській, Івано-Франківській, Хмельницькій областях, Автономній Республіці Крим та в Києві. З 20 мільйонів економічно активного населення країни постійно зайняті на ринках 2,4 мільйона осіб. Ще 4 мільйона знаходять там роботу періодично.
Зміни податкового законодавства та посилення фіскальної системи в Україні не могли не стурбувати працівників ринків. Тож вони зібралися в Одесі на перший надзвичайний з’їзд. Ініціаторами його проведення виступили представники ринків «Привоз» та «Старокінний» (м. Одеса), «Озерка» (м. Дніпропетровськ) та «Троєщина» (м. Київ). Взяли ж участь у заході представники ринків з усієї України.

Свій візит до України, який триває з 20 до 28 липня, патріарх Московський і всієї Русі Кіріл розпочав з Одеси, де його зустріли гаслами: «Через православну єдність до союзу Росії, України та Білорусі», «Не мечем, але словом Божим захисти слов’ян від НАТО» і «Вітаємо патріарха від народу Малоросії» (як кажуть, без коментарів).
Провівши у нашому обласному центрі три дні, патріарх вирушив до Дніпропетровська. Завершальними акордами стане засідання Священного синоду РПЦ в Києві, де московський гість має намір порушити тему подолання розколу православ’я в Україні, а також урочистості з нагоди чергової річниці хрещення Русі Володимиром Великим.
В Одесі патріарх Кіріл спільно з митрополитом Київським і всієї України Володимиром відслужили літургію та освятили Спасо-Преображенський кафедральний собор (на зімку). Потрапити на урочисту службу можна було лише за спеціальними запрошеннями. Навіть на Соборну площу, яку за квартал огородили турнікетами, пропускали також тільки за запрошеннями. Тут, на Соборці, було встановлено великі монітори, на яких транслювалося те, що відбувалося в головному храмі Одеси.

Багатомісячна підготовка, тривалі перемовини з режисерами та акторами, прискіпливий підбір кінопрограми, тисячі запрошень — усе це передувало Одеському міжнародному кінофестивалю. А ще раніше, років зо двадцять тому, був «Золотий Дюк», теж «Одеський міжнародний кінофестиваль». Причому, по-справжньому «міжнародний»: його відвідували легенди кіно, на кшталт Марчелло Мастроянні… А що було цього разу?

Інтригу тримали до кінця

Було багато обіцянок, і всі — від організаторів (президента ОМКФ Вікторії Тігіпко, бізнес-леді та дружини віце-прем’єр-міністра України, та її «команди»). Найуживаніші: червоним килимом пройдуть кінолегенди, а сам фестиваль поновить статус Одеси як столиці кіно. І поки організатори робили свою справу, місцеві журналісти свої справи покинули. Замість того, аби видзвонювати вищезгадану пані-президентку, вони телефонували одне одному, перепитуючи: «А про дрес-код — допуск на кінодійство — знаєш? Невже справді без фрака і вечірньої сукні медійникам не обійтися? Навіть у Каннах такого «дрес-код-режиму» немає!»
І тут виникає перше запитання: навіщо висувати такі умови журналістам? Звісно, вечірня сукня у кожної жінки, котра поважає себе, знайдеться. А от де взяти кошти на прокат фрака — близько 300 доларів за один вихід? Зрештою, організатори схаменулися, подобрішали, і чотириста акредитованих медійників видихнули з полегшенням: умови змінені — строгі плаття та костюми.
Так утримувалася інтрига: якщо організатори прискіпливі до таких деталей, то подія і справді готується масштабна чи, принаймні, помпезна…

Ми знову ославилися на всю державу: днями в інфекційних відділеннях лікарень Овідіополя та Іллічівська 38 відпочивальникам туристичного комплексу «Ювілейний» Овідіопольського району, з яких 35 — діти 1995 — 2000 років народження, лікарі-інфекціоністи вимивали наслідки харчового отруєння. Рівненські хлопчаки зі своїми тренерами прибули до нашого краю поганяти в футбол та досхочу накупатися. Збулося б задумане, якби їх одного ранку не нагодували непросмаженою яєчнею. Про це одразу ж повідомили всі провідні телеканали України.
Як поінформувала учасників чергової апаратної наради в ОДА заступник головного лікаря облСЕС Ніна Вегержинська, потерпілі отримали оперативну медичну допомогу, що дозволило уникнути серйозних ускладнень, адже є підозра на зараження сальмонельозом.

Передвиборне гасло Віктора Януковича «Почую кожного» перетворилося на дійство «Слухай сюди!»
Якщо хто не зауважив, то повідомимо, що в червні нинішнього року по всій Україні пройшло широке народне обговорення проекту «Програми економічних реформ на 2010 — 2014 роки», результати якого були повідомлені Президенту Вікторові Януковичу як пропозиції для впровадження системних економічних реформ.
Особисто ми дізналися про це всенародне обговорення постфактум — із листа-інструкції, направленого головним управлінням промисловості, транспорту і зв’язку Харківської облдержадміністрації на адресу всіх «зацікавлених» адресатів. І, треба розуміти, що аналогічні епістоли були поширені по всіх регіональних вертикалях влади.

З  прес-конференції  єпископа  Одесько-Балтської  єпархії Української  православної  церкви  Київського  патріархату  Якова

Предстоятель Російської православної церкви святійший Кіріл — знову в Україні. Перше місто на місіонерському шляху — Одеса. Місія, кажуть нам, винятково архипастирська. Освячення Свято-Преображенського собору, відновленого на тому самому місці, де й стояв колись. Зустрічі з вірянами та місцевим духовенством Російської церкви. Жодних політичних заяв. Натомість це роблять за свого патріарха піддані РПЦ. Про те, що українці, росіяни та білоруси є одним народом. Про те, що давно пора об’єднатися і т. ін. Усе це відверто говориться на відеокамеру, тиражується в ефірі. Аякже: голос народу... Такі до нудоти знайомі пасажі з української історії! Отак і вимальовується прихований політичний підтекст, без набридлої вже риторики про «розкольників-філаретівців» та єдину помісну церкву в Україні... Московського патріархату. Про все це промовляють душпастирі нижчої, місцевої ранги.

Життя часто підкидає нам усілякі несподіванки — і добрі, і прикрі. Ось так, неждано-негадано, скажімо, довідуєшся, що маєш справжніх друзів, про яких раніше зовсім не відав, гадки не мав про їхнє існування. А вони, виявляється, були, шанували і любили тебе, так би мовити, заочно, не набридаючи своїми зізнаннями.
Нинішня непроста ситуація з «Чорноморськими новинами» переконливо висвітлила, хто справжній друг газети, а хто вдаваний. Здавалося раніше, що той чи інший чоловік ну такий же щирий і вірний прихильник, шанувальник нашого видання, особливо нагадував про свою приязнь, коли приносив до редакції власні статті, вірші чи прозові речі для публікації, а то й просто хотів поговорити. Не скупився компліментами газеті, яка, на його думку, «послідовно стоїть на державницьких позиціях, виховує патріотичні почуття, відстоює українство». А сталася відома всім наруга над найстарішою одеською газетою з боку новопризначеного приїжджого губернатора — де й поділися ці «шанувальники». Ні слова, ні телефонного дзвінка. Ніби й не було тривалих років і навіть десятиріч тої «дружби» і співробітництва, ніби нічого й не важила у їхньому житті «Чорноморка». Сидять, мов руді миші у норі, в рот води набравши.

…Смачні шовковиці самі падають у руки. Зупиняєшся на хвильку, а затримуєшся надовго. Вже медово злипаються чорні пальці, і несила відірватися від тієї смакоти.
У селі Лиман цих шовковиць — повно. Ягоди солодкими плямами встеляють землю. Кажуть, шовковицю дуже корисно їсти для покращення серцевої діяльності.
Біля сільського дитячого садка «Колосок» теж ростуть ці розкішні дерева. Під ними добре ховатися у спеку. Зранку сонечко ще не дуже припікає, воно разом з вихователями лагідно зустрічає маленьких жителів Лиману. Дітлахи гуртуються, разом йдуть мити руки, снідають і швиденько збираються до автобуса.  Двічі на тиждень малят возять на море. Про це потурбувалася сільрада, організувавши транспорт.  На море їздять і молодші школярі, які відвідують пришкільний оздоровчий табір. Так що оздоровлення дітей у селі Лиман — турбота не лише батьків та вихователів, а й безпосередньо місцевої влади.

На цих чорноземах працював Макар Онисимович Посмітний. Якими досягненнями дивувало очолюване ним господарство увесь світ! Ці багатющі землі й сьогодні, наперекір посухам та зливам, щиро віддячують хліборобам за їхню невтомну працю. Пшениця стабільно видає по 48 — 50 центнерів з гектара. На краю одного з таких полів і зайшла наша  розмова з трьома жителями Розквіту (у народі — Посмітне)  про завтрашню долю української землі.
Сергій Корчаковський має освіту юриста, працює за фахом у фермерському  господарстві «Імпульс». Під час жнив сідає за штурвал комбайна. Енергії та знань йому вистачає для всього. Ось тільки земельного паю, бідкається, на жаль,  не має. Діди та батьки, каже, отримали, а він поки виріс, то й не стало з чого ті паї вділяти. Тато й мама — люди середнього віку, до питання продажу земель сільгосппризначення ставляться негативно. Самі з оренди  паїв живуть, дітям та онукам хотіли б їх колись передати. Щодо найстаршого покоління, то, як каже Сергій, серед них багато таких, хто готовий продати пай. Та, з одного боку, закону такого нема, а з іншого — й грошей Сергій таких не назбирав. А ще, сумнівається молодий чоловік, за умов вільного ринку чи «переб’ють» його кревні заощадження вміст чийогось тугого гаманця? Заморського, наприклад. «Тож невелика біда, — каже Сергій Корчаковський, — якщо й не буде у нас ринку землі. За чинним законодавством молодим селянам можна отримати землю  у спадок від дідів та батьків. По суті, безплатно і на довічне користування. З собою ж її не забереш, а ще нащадкам з чогось жити…»

Часто доводиться чути нарікання на несправедливу долю села. Мовляв, держава має зробити і те, і се... Не заперечуючи ролі держави у розвитку села, хочу сказати, що багато чого для поліпшення умов життя тут можуть зробити самі люди. Адже в кожному селі є справжні майстри, тямущі й обдаровані, яких ще називають народними умільцями.
Пам’ятаю, мій покійний брат, маючи лише початкову освіту, вмів і автомобіль відремонтувати, і закордонний верстат полагодити. Після війни йому було всього 14 років, але він спромігся самотужки відновити роботу електростанції, підірваної німцями. Сам провів до садиби воду, поставив електронасос для її подачі. Це просто краса була: відкрив кран, натиснув на кнопку — і вода побігла. А ще майстровий чоловік змонтував у будинку радіаторне опалення, причому напрочуд просте в обслуговуванні і, головне, дешеве.

Немилосердна спекота, яку ми нині переживаємо, подолавши 40-градусну позначку на термометрах, мучитиме нас ще тижнів зо два, не менше. Так прогнозують синоптики. Ці два тижні, б’ють на сполох лікарі, можуть стати найтяжчими для людей, яких кліматичне пекло вже встигло добряче знесилити. Не випадково Прем’єр-міністр України Микола Азаров на недавньому засіданні Кабміну, зважаючи на погодну ситуацію, заявив про необхідність мобілізувати всі сили для упередження надзвичайних ситуацій в умовах спекотної погоди. Він закликав лікарів, транспортників, пожежників, рятувальників, працівників водного і лісового господарств попереджувати кризові ситуації, а не ліквідовувати їхні наслідки.
Оскільки впливати на спеку ми не можемо, то залишається до неї тільки пристосовуватися. Як правильно це зробити — напевно, про те найліпше знають медики.
До слова ми запросили головного лікаря Центру екстренної медичної допомоги управління охорони здоров’я та медицини катастроф Одеської обласної державної адміністрації Федора МИХАЙЛЮКА.

В Одесі на території санаторію імені Мечникова, що на Куяльницькому лимані, 12 — 18 липня відбувся міжнародний мистецький фестиваль «АртПоле-2010».
Одеса — місто, що не страждає від нудьги. Тут ніколи не буває самотньо, особливо влітку. Люди їдуть сюди і за морською засмагою, і за культурним відпочинком. Тож чим не місце для бурхливого мистецького життя? Так подумали й організатори фестивалю «АртПоле» і перенесли його з Вінниччини аж сюди. Після прохолоди Карпатських гір і подільських річок та лісів фестиваль поміркував собі: треба у нормальну відпустку — як люди, на південь. Відтак, сів у поїзди, автобуси, машини і — гайда… От не знаю, скільки виїхало, але доїхало близько п’яти тисяч різного люду.
Одеса зустріла гостей трохи похмуро: йшли дощі, та й дорога до лиману розмокла, перемісилася автівками та перетворилася на непрохідне болото. Але «танки бруду не бояться», тож хто стрибав, хто плив, а хто вбрід долав перепони на шляху до берегів лиману, де стояла сцена та розросталися наметові містечка. Біля входу на територію поля — сходи у ще одне наметове поселення, над ним напис «Верхня Букатинка». Його жителі оригінально прикрасили це місце, а ще під час фестивалю запрошували усіх до себе дивитися мультики.

У валізі будь-якого туриста завжди знайдеться місце для невеличкого сувеніру. А щоби така пам’ятна річ потрапила туди, вона має бути оригінальною, відтворювати якусь характерну особливість міста чи краю і, безперечно, недорогою.
У багатьох країнах світу виробництво та продаж сувенірів є невід’ємною частиною не лише туристичного бізнесу, а й державної (муніципальної) підтримки та зацікавленості, бо є ще й складовою поповнення бюджету. Кожне місто має що показати людині, котра приїхала подивитись-відпочити, себто витратити гроші, відтак привезти додому щось таке, що нагадувало б їй про гарну подорож, приємно та цікаво проведений час.
Одеса у цьому сенсі не виняток, навпаки, вона знана у всьому світі й тому приваблива для туристів. Наше місто має і свій неповторний колорит, і свої характерні символи, не лише архітектурні. А вже за кількістю туристів, котрі щороку приїздять сюди, небагато українських міст можуть зрівнятися з ним. Не кажучи вже про гурми відпочивальників, котрі приїздять до нас, щоби покупатися в морі, позасмагати. Спікшись на щедрому сонці, вони вештаються містом, прагнучи побачити його визначні пам’ятки, не обминаючи й сувенірних яток, а їх таки немало у центральній — історичній — частині міста. Щось вони купують, але здебільшого відходять, так і не розкривши гаманця. Прикро... За місто прикро. І за державу — теж, але про це — трохи далі.

Мешканець міста Умані Григорій Єрофійович Уманець цього літа гостював в Одесі у сестри, до чиєї оселі поштою приходять «Чорноморські новини». Переглянувши, які знайшов, номери, дійшов висновку: газета твердо відстоює патріотичний український напрямок. «Ми з вами однодумці, — пише у своєму листі гість Одеси, — тому й прошу розповісти правду, що болить мені і таким, як я. Веду мову нібито про відомі речі, але, на жаль, відомі вони далеко не всім. Тому й взявся за перо».
Хочу звернутися до людської пам’яті і совісті, яку десятиліттями радянська влада намагалася наповнити недовірою і ненавистю до українців. Давнє гасло колонізаторів «Розділяй і володарюй!» досягло своєї мети. І до сьогодні україноненависниками нагнітаються всілякі страхіття, які буцімто вчиняли «бандерівці». Війна є війна — ідеальною вона ніколи не буває, але слід давати правильну оцінку історичним фактам.
Скажімо, в Італії боровся із загарбниками Джузеппе Гарібальді, звільнив державу. Він — національний герой. Партизани Української повстанської армії (УПА) також боролися за звільнення рідної землі. То чому ж до них ставлення зовсім інше?

Так звана фінська кампанія 1939 — 1940 років увійшла в радянську історію як одна з ганебних і водночас трагічних сторінок. Про поразку радянських військ не любили згадувати, а після розвалу СРСР це відійшло у далеке, ніби «чуже», минуле. Тому, мабуть, мало хто знав, що ті події прямим чином стосуються України. Адже була розгромлена 44-а дивізія, яка дислокувалася у Житомирі та Новограді-Волинському.
Кілька років тому у Фінляндії створили документальний фільм, присвячений тій зимовій кампанії. Фінські кінодокументалісти закликали відгукнутися вцілілих бійців 44-ї дивізії. Вдалося знайти лише шістьох. І їх запросили до Фінляндії, на місця колишніх боїв.
Фільм Анті Каскія розповідає про історію цього елітного військового з’єднання. Воно відоме ще з часів Громадянської війни як дивізія Щорса. На кадрах кінохроніки дивізійники постають доволі героїчно: хвацько скачуть на конях, відчайдушно рубають шаблями. Героями вони постають і пізніше, коли 1939 року «звільняли» Західну Україну. Адже вступ Червоної армії на тодішню польську територію був начебто суцільним святом. Квіти, обійми, каїнові поцілунки з галичанами... Але вже восени 1939-го інтернаціональний дух «визволителів» Західної України почали підігрівати політруки. Тепер, мовляв, треба допомогти Фінляндії, щоб туди першими не вдерлися німецькі війська. Зрозуміло, справжні плани радянського керівництва ніхто бійцям не розкривав.
Отже, саме за такої ейфорії 44-у перекидають на північ. Одяг на солдатах був для нашого клімату: чоботи, черевики, холодні шинельки. Офіцерам за кілька днів видали білі кожухи. Саме ті кожухи були добрими мішенями для фінських снайперів, позбавляючи підрозділи командирів.

Минуло майже сім десятиліть відтоді, як наш народ почув страшне слово «війна». Причому повідомлялося про раптовий напад фашистської Німеччини на могутній СРСР. Без будь-якого попереднього оголошення. Лише в останні роки у відкритому друку з’явилися відомості про те, що ні про яку «раптовість» не могло бути й мови. Чи не півтора десятка різних джерел попереджували тодішнє радянське керівництво про підготовку Гітлера до нападу. Навіть називали конкретну дату. Однак всі роки шкільні підручники історії вперто втовкмачували нам думку про несподівану війну.
Залишимо це на совісті їхніх авторів. Моя ж мова про інше. Усі роки після Громадянської війни народ був мобілізований на небачений трудовий подвиг. Завдяки звитяжній праці мільйонів людей створювалася така потужна військова міць, яку можна було протиставити будь-якому агресору. Було зведено тисячі заводів, фабрик, створено наукові центри, де розроблялися новітня техніка і технології, що перетворювало нас у могутню державу. Отже, трудовий фронт зробив усе, щоб дати ворогу рішучу відсіч.
Тож коли сьогодні заслужено вшановують тих, хто здобував Перемогу в бою, я завжди думаю: невже меншої уваги заслуговують ті, хто забезпечував їх тил? Адже патріотизм виявляється не лише в бойових діях. Без бази, створеної у тилу, Перемога стала б немислимою. А там до виснаження працювали жінки, підлітки, старі люди, наближаючи світлий день визволення.

З  презентації  книги про  етногенез  гагаузів

У заключний день проведення загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбулася презентація книги, що серед інших отримала відзнаку конкурсу: «Шлях до себе: аспекти історії, культури, демографії, етнографії, етногенезу гагаузів» (Кишинів, 2009). Її автор — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії, держави і права АН Республіки Молдова Ольга Радова-Каранастас.
Учасників зустрічі привітали заступник директора ОННБ  ім. М. Горького Ольга Бельницька, голова Гагаузького національно-культурного товариства «Бірлік», депутат Одеської облради Петро Волков, почесний гість бібліотеки, професор Стамбульського університету Буніамін Ацгюльтенкін, організатор конкурсу, голова Одеської обласної організації НСЖУ Юрій Работін, а також його переможці — представники українських громадських організацій Республіки Молдова, журналісти.
Ольга Радова-Каранастас ознайомила присутніх зі змістом книги, акцентувавши увагу на головних аспектах. Судячи з назви, статті збірника присвячені широкому спектру проблем, пов’язаних з етногенезом гагаузів, їх розселенням і минувшиною. Науковець здійснила певний прорив у вивченні історії переселення гагаузів з Балкан у південну Бессарабію (Буджак), продовживши біографію співплемінників принаймні на півстоліття (з кінця XVIII). У цьому їй допомогли нові архівні джерела, в тому числі й турецькі.

Одеський інститут сухопутних військ може отримати статус академії. Таку заяву зробив голова облдержадміністрації Едуард Матвійчук під час ознайомлення з ходом робіт реконструкції закладу. «Назва закладу зараз неофіційна, але це буде академія» — запевнив він.
Голова ОДА, зокрема, залишився задоволений темпами робіт щодо відновлення інституту. 1 вересня сюди на навчання на чотирьох кафедрах (двох факультетах) прибудуть 100 курсантів.

Загрозливі для врожаю екстремальні температури у Росії можуть не лише завдати збитків врожаю та експорту, а й наблизити зміни монетарної політики Центробанку РФ, який буде вимушений відповісти на зростання цін.
Неймовірна спека у європейській частині Росії може викликати зростання цін на сільгосппродукцію, урожай якої скоротиться, що підхльосне інфляцію і підштовхне регулювальника до підвищення процентних ставок, вважають оглядачі. На Поволжі, на півдні Уралу і в центрі європейської частини Росії, де розташовані основні сільськогосподарські угіддя, в останні тижні температура не опускається нижче 30 градусів. У багатьох регіонах оголошено надзвичайний стан, лютують лісові пожежі, пересихають річки. За прогнозом метеорологів, аномальна спека протримається як мінімум до кінця липня.

Такої повені на Дунаї, як в останні два тижні, не було з 1973 року. Але навіть і тоді, за даними Державної гідрометеорологічної служби, вода прибувала не так інтенсивно. Від повені цього року постраждали близько 10 тисяч жителів Ренійського, Ізмаїльського та Кілійського районів Одеської області.
Основною причиною повені є нечувана кількість опадів, які випали в Центральній Європі, що й призвело до підвищення рівня води в Дунаї. Однак, за словами представника України в Дунайській комісії, Надзвичайного і Повноважного посла України в Угорщині Юрія Мушки, ситуація цього року не була б такою критичною, якби глибина українського глибоководного суднового ходу (ГСХ) «Дунай — Чорне море» була такою ж, як у румунського Сулинського каналу.
Нині українську частину каналу серйозно замулено через перерозподіл води з допомогою спеціальної пастки — струмененапрямної дамби біля мису Ізмаїльський Чатал. Її було побудовано румунською стороною ще 1902 року, вона перекриває значну частину Кілійського рукава, спрямовуючи воду в Сулинський рукав, що не лише спричиняє повені, а й негативно впливає на флору та фауну регіону.